Міа Натан - Пір'їнка, Міа Натан

   — Як, в біса, ти це знаєш?

   — За покликом серця.

   Я заклякла з відкритим ротом. Моє власне серце забилося що дурне.

   Артем подивився на мене й посміхнувся. Було видно, що він залишився задоволеним досягнутим ефектом.

     — Твій годинник, — вказав він на мій запʼясток. — Там стоїть GPS датчик. 

     (Придурок! Дешевий епатажник!)

    — А ти не думав, що вони могли його з мене зірвати? Або він сам міг злетіти через ту шарпанину!

    — Думав, тому і їхав назирці.

    — Ти… Ти такий раціональний. Все продумав. Але… Ти навіть не уявляєш, як це, коли ти повністю в чужій волі з вивернутими назад руками! Нічого не бачиш, тільки відчуваєш шкірою. Коли він зайшов до мене… Коли розірвав одяг… Я думала, я збожеволію від страху! Й мені геть не легше від того, що ти такий… продуманий! Я не хочу, щоб до мене торкалися де тільки хотіли якісь вилупки! Й, щоб ти там не говорив, це через тебе! Це ти їм дозволив! Ти повинен був щось зробити ще там, в академії! 

    Він зробив глибокий вдих й сказав:   

   — Перестань кричати й вислухай. Якщо тобі, звичайно, цікава моя відповідь, а не ти просто хочеш поволати.

    — “Поволати”? Ні, я не хочу волати. Я взагалі сподівалася уникнути подібних розмов на подібні теми за подібних обставин! — прокричала я йому в обличчя.   

    — Я теж. Саме тому, я проводив практичні заняття та інструктажі. Та, як виявилося, марно.

     Він таки вийшов з себе. Артем не кричав, але цього й не потрібно було. І так все зрозуміло. 

    — Бо все це до сра*и карі очі, якщо декому не доходять елементарні речі!

   Ого, він ніколи раніше так не розмовляв зі мною! Я, мабуть, виглядала геть збентежено, бо він зиркнув на мене й замовк. Ще раз глибоко вдихнув повітря й сказав вже спокійніше: 

  — Хай там як, але нам потрібно обговорити те, що сталося вчора. Це вкрай важливо.

    — Для кого? Для тебе? Боїшся втратити роботу? 

    — Ні, не боюсь. Мало того, я сам собі дивуюся — чому я ще тут? Я не наймався щодня вислуховувати тони дурниць та терпіти капризи розпещеного дівчиська.

    Попри зміст того, що він сказав, він говорив звично спокійним голосом. (Інколи мені здається, що я для нього як тренажер витримки. До речі, сьогодні він таки завалив тест.)  

    — Головне завдання охоронця: не допусти критичної ситуації. Тому я й попросив тебе зачекати мене біля дверей аудиторії й повернутися туди, якщо що. Я вчинив так, бо встиг поговорити з Лесею й вона сказала, що її попросив викликати тебе з пари твій батько. Наскільки мені відомо, він не живе з вами від твого народження. Мені здалося це дивним. Тож, я вирішив спочатку сам все перевірити. Щодо моїх подальших дій.

    Артем уважно подивився на мене, чи слухаю. Я слухала. Й він продовжив говорити:

   — Я хочу, щоб ти зрозуміла — ця робота для мене не якась іміджева штука для тих, хто може собі це дозволити. Моя робота не в тому, щоб ходити за тобою у стильному костюмчику, а при нагоді ефектно померти, героїчно захищаючи клієнта, на очах у потішеної публіки. Для цього є фільми про тілоохоронців. Для мене моя робота — це не спецефекти. Це чітке планування, підготовка та дисципліна. Головне, щоб мій клієнт був живий й неушкоджений. Не варто робити речі, які можуть призвести до зворотніх наслідків. Особливо це стосується ситуації подібної до нашої, коли один охоронець проти гарно організованої групи. Ще й до того, за домовленістю з адміністрацією академії, я не можу в стінах вишу мати при собі зброю. За статистикою за таких умов у більш ніж  90% випадків «замовлення» було реалізовано успішно, тоді як дії охоронців (оті, які ти від мене вимагаєш — “щось зробити” і за будь-яку ціну усім навалять) були малоефективними. У більшості епізодів охорону ліквідували разом із клієнтом. Тож, для кращого розуміння, підсумуймо: у них чисельна перевага; вони озброєні, я — ні; вони добре організовані, а у мене…

     Артем зробив буквально секундну паузу, потім продовжив:

   — Я не хочу тебе ображати чи щось таке. Просто хочу, щоб ти зрозуміла: запорука нашого успіху та твого виживання — злагоджена робота в команді. Важко охороняти людину, яка грає на боці противника й сама лізе в пастку. Аби ти тоді послухала мене й зробила так, як я просив, нічого б цього не трапилось. Треба було лише постояти декілька хвилин біля дверей аудиторії та просто повернутися туди, як тільки побачила незнайомців. Це все. Хіба складно?

    Я мовчала. А Артем продовжив: 

   — Крім того, було цілком зрозуміло, що ти їм була потрібна живою, що їхнє завдання не вбити, а викрасти. А от якби я сіпнувся, коли побачив вас, це було б дійсно небезпечно. Хтось один з нас точно постраждав би, бо коли люди на нерві, а зброя зведена... Може бути всяке. І постраждалим, або й вбитим, не обовʼязково був би я.

    Він замовк. Я теж не відразу знайшла, що йому сказати. Мені потрібно було подумати.

    — У будь-якому випадку мені дуже шкода, що тобі довелося пережити все це.  Але ж пережила. Ось ти. Пʼєш каву у себе на кухні, а не лежиш з вогнепалом у лікарні. Якщо не гірше. Але ти маєш повне право звільнити мене, якщо вважаєш, що я не впорався.