Александр Аркадьевич Сидоренко - Чорний хліб

баня справді хороша, навіть басейн під небом. А тут — і сміх, і гріх — водій того поважного чоло­віка вирішив, поки похорон буде, машину помити.

Він такий — ну, відразу видно, що шофер, але начальника возить. У білій сорочці, тільки рукави закочені, й видно, що в нього руки усі в наколках. То він побачив Анжеліку, яка пробігала двором, і так важно їй каже: «Чуєш, мала, де у вас тут кранік со шлангом?» А карлиця наша не любить, коли з нею так чужі говорять. Та й хто б на її місці любив?

Тому вона так руки в боки й каже йому: «Чуєш, синок, а що то на тобі за мастя такі красиві? Я от много де була і знаю: якщо на людині купола або звьозди набито, то це значить, що людина хороша, не підор. А я от шото на тобі куполов пока не віжу. То ти хто по масті, га?»

Той очманів, звичайно, від цієї картини, а поки думав, що відповісти, Анжеліка вже побачила, що Нюся якусь кістку гризе під лавкою, й побігла їй чєртєй давать, щоби навіть собака не позорила хутір перед гостями. А водій відкотив рукава й пішов у машину спати. Ні, що не кажіть, але наша Анжеліка може сказануть, особливо якщо це тебе не стосується, то взагалі цікаво.

А людей дійсно до Тараса багацько приїхало — спочатку весь двір машинами заставили, потім всю дорогу на ­пагорбі. Було б цікаво збігати, глянути, як там автобус протиснеться, але куди там! Коли стало зрозуміло, що більше п’ятдесяти чоловік буде, стали варити другу виварку бульйону — а це курей різати, щипать, стільки справ! Так що на сам похорон ані Леся Андріївна, ані Гюля з Анже­лікою не потрапили — поралися на кухні, як угорілі.

Люди з’їжджалися потроху, але діда ще не виносили. Анже­ліка погнала всю родину Гуменних ставити столи та накривати, а на кухні вже повний дурдом був — дивом встиг­ли. І по чарці самі не випили, тільки носили тарілки, каструлі, миски. Лише під сам кінець, коли жаркоє треба було подавати, трохи полегшало.

Леся Андріївна з Гюлею принесли дві великі каструлі, підійшли починати з господаря. А поруч з ним якраз Серьога, батюшка й той чоловік, що з водієм. Там в усіх широкі обличчя, бо у возрасті вже, але в того поважного морда ажно квадратна була і червона. І Сергій якраз до морда­того звертається:

— От ви, Петре Миколаїчу, полюванням інтересуєтесь, а Олег, між іншим, на Півночі був, на моржа ходив! Я минулого разу не розказав до кінця.

Той так здивувався:

— А ну-ну, — каже. — Дуже цікаво, розкажіть, — і розвертається зі стільцем, щоби краще було чути, бо всі галдять же ж, під кінець поминок, як на весілля прийшли. А Олегу щось ніяково — батька похоронив, а його про полювання це розпитують.

— Та, — каже, — нема про що розповідати: не сподобалося мені там, сивуча не взяли. Та й чукчі ті — такі вонючі, такі вонючі.

І тут Гюля, зараза її забери, зроняє ту каструлю з жарким, звідти все випадає! І прямо на стіл — люди підскакують, кричать — кого обпекло, а хто просто злякався. І Анже­ліка тут як тут — біжить і кричить здалеку:

— Ну шо за люди? Як не обісцються, то обдристаються!

Так що замість посидіти з людьми, пом’янути діда Тараса, довелося Лесі Андріївні перестилати скатертя, все прибирати й наново виставляти — Гуменні вже напідпитку були, з них помочі — як з дурня грошей. А потім відразу вже все прибирати, мити посуд — страшне. Коротше, до ночі вовтузилися на тому похороні — не дай Бог який день був.

І тільки о першій ночі Леся Андріївна дошкандибала від хутора додому, ще повз те згоріле поле, де і вдень-то страшно! Ледь жива зайшла до хати, як тут чує — від чоловіка знову тхне самогонкою. І цей дурник ще й питає: «Ти де так довго була?» А потім починає ображатися, що його на поминки не запросили, тому довелося йому, бідосі, самому сидіти, Тараса згадувати й сумувааати.

От тоді вона вже з ним за все розквиталася — за день, за спомин, за жаркоє, за самогон і за запитання — ухватила скалку й так чоловіку натовкла по сідницях та плечах, що він іще кілька днів ходив шовковий, зазирав у очі й витирав пил з усіх полиць, що були в хаті.

5

Тюрма вчить відразу поділяти людей на безпечних і небезпечних — подивись, зроби висновок і тримайся його. І цей чоловік, який так полюбляв сині джинсові сорочки, був небезпечний: щойно вийшов з машини, як Лилєкей відразу відчула на собі швидкий оцінювальний погляд — пробіг оком, зафіксував і зберіг. Так само й вона — побачила, натужилася, відчула ціль: він!

Щоправда, цього разу інстинкт схибив — це був не Дяченко Олег Тарасович, а його товариш, але щодо небез­пеки й характерного пробивного погляду все було правильно — міліціонер. А другий студент… Олег був наче котик — маленький, пухнастий, жодної небезпеки від нього не випромінювалося.

Вона тоді так втомилася, що вирішила кілька днів відпочити й придивитися до нього — як узяти цю ціль? Тут же інша держава, може, її потім шукатимуть й оголосять у розшук? Як тоді перетинати кордон? Щось зсередини підказувало, що можна й кордони обійти, якщо трохи подумати й вивчити звички тутешніх звірів. Але втома далася взнаки — Лилєкей вирішила трохи почекати з останнім боргом — заслужила.

Вона була довго в дорозі, погано спала, часто нервувалася — ще й спина боліла, як скажена. Невже така вона, старість? Ледь доїхала, а потім тикалася по селах з адресою на папірці, бо майже не розуміла, що їй кажуть місцеві — де те Первомайське, де той Первомайськ? А де Першо-­якось-по-іншому? Ледь останні ноги не стовкла, поки знайшла спочатку велике селище, а потім це, маленьке, на кілька будинків, у якому жила одна велика родина.

І чого вже там, була ще одна причина, з якої вона досі вичікувала. Навіть дві. Друга ледь діставала до столу, але керувала за ним так, ніби все навколо було їй по коліно. Анжеліка відразу припала до душі — з нею було водночас і шухєрно, і спокійно. Таку побачиш — захочеш або оминути, або прихистити, а тут вийшло якраз навпаки — і не оминеш, бо без неї тут нічого не відбувається, і не захистиш, бо вона сама лізе усіма опікуватися.

Лилєкей на зонах стикалася з татарками — то були мовчазні та злі жінки, які трималися осторонь, як і вона сама, тому вирішила не перечити — татарка так татарка, вони тут не дуже розбираються, хто звідки. Ну й добре. Головне — менше базікати, а тут завжди є кому підписатися.

От доколупався вчора на вечері до неї тракторист Альоша — спитав, як по-татарськи буде пиріжок — чебурек, правильно? Вона за звичкою промовчала, але Анжеліка відра­зу на нього: «Чебуреки по-їхньому чебоксари, пойняв, чебурашка?» І він, схоже, збагнув, а от Лилєкей — ні.

Вона половину життя провела, не дуже розуміючись на тому, що відбувається поруч, а тут був зовсім інший світ, інші правила. І мова теж інша, вона ніби якісь слова розуміла, але уривками, а якщо вже говорили швидко — зо­всім нічого, тільки по реакції оточення розуміла, який вираз обличчя робити.

От