Анна Пахомова - Лялька, або Бухгалтер на вимогу, Анна Пахомова

ч. 22 Віолетта

22

Віолетта

- Миколай говорив про фарисейство, сподіваюсь ти вірно зрозуміла його посил,  - мама приєдналась до мене в коридорі, полишивши групку жінок свого віку.

- Авжеж, мам,  - не стала вступати з мамою в суперечку. Її обличчя просвітлене щирою молитвою було таким щасливим, що мені не хотілось жодним чином псувати їй настрій.

- Фарисеї теж ходили в храми,  - не зупинилась мама. – Вони виконували обряди, але бога не було між ними. Егова давно покинув їх, бо істина віра в серці, а не в діях чи обрядах. Ти теж можеш скотитись в фарисейство, і я цього боюсь.

- До чого ти хилиш? – я вийшла на вулицю, і зиркнула на годинник.

- Не сприймай майбутнє благословення як зовнішній обряд, будь щирою перед богом і його апостолом, прошу,  - мама зазирнула мені в обличчя, мимо волі втрапивши в ціль. Я справді не готова сприймати серйозно її секту, можливо просто не доросла до глибокої віри.

- Буду, матусю, - відчула себе обманщицею, але так краще.

- Куди ти зараз зібралась? Я думала ти захочеш служити з нами, сьогодні в недільній школі будуть зайняття для дівчаток, Миколай з дружиною знову взяли під опіку кількох дівчаток з притулку.

- Не сьогодні мам, у мене важлива зустріч.

- Ну які зустрічі в неділю?

Я продемонструвала мамі пакунок з мереживом:

- Одна жінка дуже зацікавилась моїми роботами, і їй зручно зустрітись саме сьогодні.

- Ну добре, іди, - мама повернула до лавки, на якій сиділа мовчазна дружина пастиря Миколая.

А я нарешті з полегшенням вирвалась на волю, по далі від гнітючої опіки «Відроджених святих». Їх солодка і неправдоподібна любов до світу і людей проникала як патока під складки одягу, змушуючи відчувати себе приманкою для ос.

Артурову автівку я впізнала відразу. Як і самого Журбу, який пив каву з паперового стаканчика. Синці приховані за темними окулярами. На щоках темна щетина, яка надавала йому брутального вигляду. Уособлення спокуси. Думки про вірян миттю полишили мою голову, уступивши місце гріховним фантазіям.

Ой, грішна я грішна. Але нічого не могла з собою вдіяти. Автомобіль, Артур – все змушувало поринути в згадки, від яких кров приливала до щік і не тільки.

- Гарно замаскувалась,  - хмикнув Артур, побачивши мою сукню і хустку.

- Такий дрес-код,  - ніяково пояснила я, сідаючи в автівку і стягуючи з волосся мереживо.

- Так тобі значно краще,  - відпустив скупий комплімент Журба, коли хустка никла в сумочці, сідаючи на місце водія. Забурчав двигун, ми рушили з місця, а Артур продовжив розмову: - Сподіваюсь ти зголодніла.

- Ви плануєте мене погодувати? – здивувалась я.

- Не я, а моя маман. Маєш знати, що якщо їдеш до неї  в гості, за будь-якого приводу, тебе все одно нагодують так, що живіт лускатиметься.

- Це дуже мило з боку Ангеліни Георгіївни,  - нейтрально відповіла Артуру.

- Вона наполягає, щоб її кликали просто Ліна.

- У вас дуже цікава  мама.

- Всі так кажуть, - погодився чоловік. – До другої зустрічі.

- Не розумію.

- Зараз побачиш.

Ми доволі швидко під’їхали до паркану будинку в приватному секторі. За жовтими кованими грантами височів триповерховий будинок з імітацією вежі з одного боку, та з велетенськими французькими вікнами.

- Ухти, ви теж тут живете? -  не стримала захопленого вигуку, покосилась на Журбу, як відреагує. Але ні, не розсердився на особисте питання. Тільки коротко кинув:

- Ні.

Він турнув хвіртку, і завів мене в двір. Від воріт до ганку вела доріжка вимощена кольоровими камінцями. Вздовж білого бордюру росли квіти, рівномірно були розтикані невисокі ліхтарики, біля яких як сторожі стояли керамічні фігурки гномів, гибів … і божих корівок.

Артур відчинив двері в будинок, пропускаючи мене в перед. На мить я завмерла, очкуючи якогось доторку. Ми були так близько один від одного, що  я відчувала тепло від чоловічого тіла. Але Журба не зробив жодного непристойного руху. Просто зачинив за мною двері.

Мене охопило гірке розчарування. Жодного інтересу з боку Журби, і це ніби різало по живому. Підкреслена люб’язність  виявляється гірше прямої зневаги, чи відвертої хіті. Я не знаю яку гру веде Артур. А може він взагалі знудився гратись зі мною. Тому і поводиться так, наче ми прості знайомі, і не більше. В будь-якому випадку це мене ранило. Не можу сказати, на що я сподівалась, чого б хотіла від нього чи від життя. Але тільки не перетворитись для Артура на об’єкт інтер’єру.

Але схоже саме це зараз і відбувалось. Він повністю втратив до мене цікавість.

- О, дівчинко, рада тебе бачити! – сплеснула руками від порогу Ліна Георгіївна помітивши мене.

- Навзаєм,  - я несміливо усміхнулась жінці з фіолетовим волоссям, і таким же насиченим кольором в одежі. Сьогодні пані Ліна була королевою, на грудях її шовкового чи то костюму, чи піжами була вишита здоровецька золота крона.

- Тоді хутко мити руки і за стіл!

- Може спочатку подивитись роботи? – я потрусила шурхотливим пакетом.

- Облиш, я заберу це на веранду, а ви з Артуром в ванну. І ніяких справ до обіду.

Артур зітхнув, але нічим не виказав свого незадоволення.

- Ходімо,  - буркнув він. І рушив кудись в глиб будинку. Мусила бігти за ним, щоб не загубитись.

Але вів він не далеко. В закутку першого поверху був чималий санвузол. Пів стіни займала широка сільниця, на якій лежала красива раковина. Стіни тут були дзеркальні, і на мить я розгубилась від кількості своїх зображень.

Артур вже зосереджено намилював руки над великою, схожою на мушлю раковиною. Я прослідкувала поглядом за його красивими пальцями, як він розмазує піну на руках, а потім мою увагу привернуло обличчя чоловіка. Він нарешті зняв окуляри, демонструючи два оливкових синці навколо очей.

- Чому стоїш? – Артур піймав мій погляд в дзеркалі. І я наче застрягла в рідкому меду. Не могла ані поворушитись, ані вдихнути, тільки витріщалась на нього. А він так само дивився на мене.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍