Дмитро Іванович Дорошенко - Нарис історії України. Том 2, Дмитро Іванович Дорошенко

Винниця були взяті. Не піддався тільки Кальник, який видержав аж до приходу на поміч полковника Петрановського. В самому кінці року Дорошенко дістав соліднішу поміч від своїх магометанських союзників: прийшло 26000 татар і кілька тисяч турків. В Криму сидів уже новий хан: унаслідок скарг Дорошенка султан скинув Аділь-Гірея й посадовив на трон освіченого й розумного, ще молодого Селім-Гірея. Діставши поміч, Дорошенко приступив до відвойовування Поділля. Проти тих, хто піддався був полякам добровільно, він уживав суворих репресій, віддаючи татарам у неволю.

Але цей похід був тільки прелюдією до великої війни між Польщею й сполученими силами Туреччини, Криму й Правобережної України. Війна ця вибухла весною 1672 р. Туреччина саме перед тим закінчила успішно довголітню війну з Венецією й мала тепер вільні руки. Сам султан Магомет IV став на чолі стотисячної армії, яка була зібрана коло Адріянополю і в кінці травня вирушила в похід. Його військо обраховувано на 200 тисяч. По дорозі прилучилося 50 тисяч татар із ханом Селім-Ґіреем, а ще пізніше 12000 козаків із Дорошенком. Артилерія нараховувала 200 гармат. Навіть коли припустити, що число турків, як звичайно, було перебільшене, в усякому разі це була грізна сила, якій Польща могла на той час протиставити зовсім невеликі, розмірно, сили. Але за оборону Польщі дбав її добрий ґеній в особі Яна Собєського, коронного гетьмана. Він зібрав усе, що тільки було в людських силах, шоб виставити якесь військо. 6-тисячний корпус під проводом Лужецького й кілька тисяч козаків Ханенка вислав він уперед, щоб перегородити Дорошенкові шлях до сполучення з турками, а сам із головними силами прикривав шлях на Львів і далі вглиб Польщі. Сірко з запорожцями й комликами мав зробити звичайну диверсію проти Криму. Але головна надія була на неприступний Камянець. Та в половині липня 1672 року Дорошенко розгромив під Четвертинівкою на Поділлі Лужецького й Ханенка й прилучився під Камянцем до армії султана. В початку серпня почалася облога, й за три тижні фортеця капітулювала. Султан разом із Дорошенком відбули урочистий вїзд до Камянця.

Ще Камянець не був взятий, а козацькі й татарські відділи рушили далі до Галичини. Міста одно за другим здавалися без бою. В перших днях вересня Львів знову побачив під своїми мурами татарсько-українське військо. Собеський відступив на захід. Почалася облога, але за кілька день прибули від короля Михайла посли просити миру. Почалися переговори. Самий Львів відкупився контрибуцією. 5 жовтня 1672 року були вироблені прелімінарні умови миру, й султан, який стояв під Бучачем, ратифікував їх. На основі цього миру Польща зреклася своїх прав на Поділля, яке ставало турецькою провінцією, й на козацьку Україну, яка ставала самостійною державою під протекторатом султана. Польща зобовязувалася вивести свої залоги з Білої Церкви та інших фортець і платити Туреччині щороку контрибуцію в сумі 22000 червінців. Такі були головні пункти Бучацької умови, найганебнішої, як визнають польські історики, в цілій історії Польщі. Татари кинулися були забирати населення Галичини в ясир, але Собеський кілька разів погромив їх і відбив багато народу.

Дорошенко вернувся до Чигирина. Він оповістив населення, що війна з Польщею вже скінчена, й міста, які трималися Ханенка, визнали тепер його владу, в тім і непокірна Умань. Але становище Дорошенка було тяжке. Сили його були виснажені. Здобуття Камянця, де турки обернули костели й церкви на мечеті, навело на всіх жах. Оповідали про ріжні насильства й знущання з христіянської віри, які чинили турки. Це все обурювало народ проти Дорошенка, якого вважали за головного привідцю лиха. В Польщі, як тільки минула гроза, отямилися й почали думати про реванш. Страшний удар і ганьба знову зворушили поляків і викликали певну реакцію. Тепер Собеський, який один у час турецької інвазії не стратив голови, і, як міг, старався рятувати батьківщину, здобув великий авторитет. Усі почали пильно прислухатися до його голосу. Насамперед рішено не здавати фортець Дорошенкові, і він ніяк не міг добитися виводу польської залоги з Білої Церкви, куди укрилися й прихильники Ханенка, що втекли з Умані. Взагалі Дорошенко не міг бути задоволений із результатів турецької інтервенції. Значна частина української території — західне Поділля й шматок Галичини з Чортковом і Ягольницею — стала просто турецькою провінцією, і Дорошенко мусів удовольнитися напівзруйнованими й обезлюдненими Брацлавщиною та Київщиною, де були цілі округи (наприклад, Уманщина), готові кожної хвилини відпасти від нього. Збереглися відомості, що Дорошенко був розчарований у турецькій протекції взагалі. По Різдві 1672 року, себто зараз же по повороті з походу, Дорошенко мав раду в Чигирині з своєю старшиною, і на цій раді обмірковувалося питання про те, чи залишатися далі під турецькою протекцією… Рада ухвалила не відступати під турецького султана, бо «тепер крім султана нікуди дітись».

*

Тимчасом, як Дорошенко ще збирався в похід із турками на Польщу, в Батурині, столиці лівобережного гетьмана, стався державний переворот: 13 березня 1672 року вночі ґрупа старшин, порозумівшися з начальником московської залоги, заарештувала гетьмана Многогрішного й видала москалям, а ті, закувавши його в кайдани, вивезли потаємно в Москву. Многогрішного обвинувачено в зносинах із Дорошенком і в намірі піддатися під турецьку протекцію. Вище вже було згадано, що старшина не любила Многогрішного й за те, що він не належав походженням до її кругів, і за його часом різку, нестриману вдачу. Многогрішний був незадоволений із московської політики на Україні й іноді отверто це висловлював, і перед своїми, і перед москалями. Оце й була уся його «зрада», до якої причепилися змовники. В Москві нещасного гетьмана мордували на тортурах і заслали потім на все життя до Сибіру з його братом і цілою родиною. Заслали також і військового осавула Грибовича та полковника Ґвинтовку, за те, що вони приятелювали з Многогрішним.

Збувшися Многогрішного, старшина вислала до Москви делегатом полковника Івана Лисенка, який повіз проект умов, що на їх хотіли вибрати нового гетьмана. Старшина просила, щоб гетьманові остаточно було заборонено зноситися з чужоземними державами, щоб майбутній гетьман не смів карати козаків і посполитих (селян) інакше, як по присуду військового суду, щоб на раді, де мали вибирати гетьмана, не було козацької черні й поспільства, і щоб цар прислав військо для охорони порядку на виборах. Цар вислав боярина Григорія Ромодановського з військом і призначив вибори в Конотопі. Але старшина перестріла Ромодановського й настояла на тому, щоб рада відбулася не в Конотопі, яко населеному пункті, а в глухому степу біля містечка Козача Діброва на самій границі, але вже на московській території. 16 червня 1672 року відбулася