Йон Колфер - Артеміс Фаул. Парадокс часу, Йон Колфер

«Психологічно Кронскі отримав перевагу наді мною, — подумав Артеміс. — Я маю навчитися швид­ше управлятися з мишею».

Він опустив кришку ноутбука і відкинувся на кріслі. Зовні, в небі, сонце пробивалося крізь нижні шари туману і хвіст літака вимальовував вигадливі візерунки.

«Повітряний простір усе ще зайнятий. Сподіва­юсь, що ненадовго. Як тільки ми дістанемося до Аф­рики, потік значно зменшиться. Мені потрібно по­спати кілька годин. Завтра буде довгий і неприємний день».

Він спохмурнів.

«Неприємний, так, але необхідний».

Артеміс поклав голову на спинку крісла і заплю­щив очі. Більшість хлопців його віку обмінювались картками із зображенням відомих футболістів або стирали пальці на ігрових приставках. Він же був у літаку на висоті шести тисяч метрів над Європою, плануючи винищення рідкісного виду разом зі ска­женими екстинкціоністами.

«Можливо, я занадто юний для всього цього».

Але зараз вік не мав значення. Якщо він не докла­де зусиль, Артеміс Фаул Перший буде назавжди за­гублений у Росії, а цього Артеміс Другий аж ніяк не хотів допустити.

З гучномовця пролунав голос Батлера.

— Попереду все тихо, Артемісе. Як тільки ми ді­станемося до Середземного моря, я збираюся поста­вити літак на автопілот хоча б на годину і спробува­ти відпочити...

Артеміс повернувся у бік свого невидимого спів­розмовника. Він відчував, що Батлер хоче сказати щось іще. Спочатку не було чути нічого, окрім тріс­коту і гудіння динаміка, а потім...

— Сьогодні, коли ви наказали мені стріляти у ле­мура, ви блефували, чи не так, Артемісе?

— Ні, не блефував, — сказав Артеміс твердим го­лосом. — Я зроблю все, що знадобиться.

Трансферний порт у Тарі, Ірландія

Доступ до трансферного порту у Тарі був перекри­тий кількома сталевими дверима, різними сканера­ми і кодами, захищений від злодійства біозамками і системою комп’ютерного спостереження з раді­усом огляду у 360 градусів на вході, яку не так уже і просто було встановити. Звичайно, все це можна обійти, якщо знаєш таємний хід.

— Звідки ви знаєте, що у мене є таємний хід? — надув губи Мульч.

У відповідь на це Артеміс і Холлі просто подиви­лися на нього так, ніби він був ідіотом, який чекає, коли впаде пенні.

— Дурна подорож у часі, — пробурмотів гном. — Напевно, сам вам усе про нього розповів.

— Розповіси, — підтвердила Холлі. — І я не розу­мію, чому ти такий засмучений. Я все одно не зможу нікому про це сказати.

— Точно, — поміркував Мульч. — І там скрізь ці чудові трофеї.

Уся трійця сиділа у вкраденому мінікупері, біля паркану ферми Макгрейні, під якою був розташова­ний трансферний портал. Десять тисяч кубічних метрів терміналу, приховані молочною фермою. Один промінь світанку прорізав темряву, і незграб­ні силуети корів повільно поплелися по луках. За рік або два Тара стане жвавим туристичним цент­ром чарівників, але на даний момент увесь туризм був припинений унаслідок спалаху епідемії спелл­тропії.

Мульч скоса подивився через заднє вікно на най­ближчу тварину.

— Ви знаєте, щось я трохи зголоднів. Цілу корову я з’їсти не зможу, але з радістю відгриз би великий шмат від однієї з них.

— Екстрене повідомлення! Мульч Діггумс голод­ний, — холодно прокоментував Артеміс.

Він відчинив водійські дверцята і вийшов на узбіччя, поросле травою. Легкий туман огорнув об­личчя, і запах чистого сільського повітря збадьорив його.

— Нам потрібно йти. У мене немає сумнівів, що лемур уже на висоті шести тисяч метрів над землею.

— А цей лемур досить спритний, — захихикав гном. Він переліз через переднє сидіння і вивалився з машини.

— Гарна глина, — сказав він, покуштувавши зем­лю. — Смак здобичі.

Холлі вилізла з пасажирського сидіння і злегка копнула Мульча ногою.

— Ти не отримаєш ніякої здобичі, якщо ми не зможемо потрапити до терміналу непоміченими.

Гном підвівся.

— Я думав, ми маємо бути друзями. Полегше зі штовханням і тумаками. Ти завжди така агресивна?

— Ти можеш упоратись із цим завданням чи ні?

— Звичайно, можу. Адже я сказав це, чи не так? Я носився по цьому терміналу протягом багатьох років. З того часу, як мій двоюрідний брат...

Артеміс утрутився в розмову.

— З того часу, як твій кузен — Норд, якщо я не помиляюся, — з того часу, як Норд був заарештова­ний за звинуваченням у забрудненні навколишнього середовища і ти визволив його. Ми знаємо. Ми все про тебе знаємо. Тепер давайте перейдемо до обго­ворення плану.

Мульч повернувся спиною до Артеміса і випадко­во розстібнув клапан на штанях. У його арсеналі це була одна з найобразливіших витівок, друга у списку образ. Першою була так звана туба — гучний спуск газів у напрямку образника. Жорстокі війни розпа­лювались через неї.

— Гаразд, шефе. Зачекайте тут іще хвилин п’ятна­дцять, а потім вирушайте до головного входу. Я би взяв вас із собою, але цей тунель занадто довгий, щоб утримувати все у собі, якщо ви розумієте, про що йдеться. Він хитро підморгнув. — Якщо будете стояти дуже близько, точно зрозумієте.

Артеміс натягнуто посміхнувся.

— Дуже дотепно. Через п’ятнадцять хвилин, міс­тере Діггумс, годинник цокає.

— Цокає? — сказав Мульч. — Магічні годинники не цокають уже багато століть.

Потім він роззявив пащу і з вражаючою грацією занурився у землю, ніби дельфін, що розсікає хвилі, але без милої посмішки і сонячних відблисків.

І хоча Артеміс бачив це десятки разів, він усе одно був уражений.

— Дивовижні істоти, — зауважив він. — Якби во­ни хоча б на мить могли почати думати не шлунка­ми, а головами, правили б світом.

Холлі вилізла на капот, спиною обіпершись на ло­бове скло і відчуваючи теплі промені сонця на сво­єму обличчі.

— Можливо, вони просто не хочуть правити сві­том на відміну від тебе, Арті.

«Знову Арті».

Нутрощі скрутило почуття провини. Він поди­вився на знайомі тонкі риси обличчя Холлі і усвідо­мив, що не може більше їй брехати.

— Шкода, що довелося вкрасти цей автомобіль, — продовжувала Холлі, заплющуючи очі. — Сподіва­юсь, що наша записка допоможе власнику легко знайти його автівку.

Артеміс не дуже переймався через машину. У ньо­го були важливіші проблеми.

— Так, автомобіль, — сказав він неуважно.

«Мені потрібно їй зізнатися. Я маю все їй ска­зати».

Поставивши ногу на переднє колесо, Артеміс за­ліз на капот поряд з Холлі. Так він сидів протягом

декількох хвилин, зосередившись на спогадах і на­магаючись їх відігнати.

Холлі крадькома подивилася на нього.

— Вибач за те, що було. Ну, ти розумієш.

— Маєш на увазі поцілунок?

— Так.