Йон Колфер - Артеміс Фаул. Парадокс часу, Йон Колфер

— Відродження, — глузливо вимовила вона, по­тім ударила кулаком по плечу Мульча.

— Гей, міс. Навіщо ти мучиш мене?

— Не цитуй Герда Флаумбоу при мені, Мульче Діггумс. Не було необхідності «ховати» мене. Невже не можна було просто накрити широким листям?

Мульч потер своє плече.

— Листям не можна створити хороше маскуван­ня. Так або інакше, хіба я схожий на хлопця-папороть? Я — гном, і ми маємо справу із землею.

Артеміс був не проти цього базікання. Воно дало йому хвилинку для того, щоб зібратися. Забути своє юнацьке зніяковіння через Холлі. Згадати матір, умираючу у своєму ліжку. Їй залишилося максимум три дні.

— Дуже добре, солдати, — сказав він з удаваною веселістю. — Давайте скоріше покинемо це місце, як сказав би один мій старий друг. Нам ще треба забра­ти лемура.

— А як щодо мого золота? — запитав Мульч.

— Пояснюю просто. Немає лемура — немає зо­лота.

Мульч стиснув свої губи і всі вісім пальців, а його волосся завібрувало, подібно до щупалець актинії.

— І наскільки ж величезною буде кількість гор­щиків із золотом?

— Це залежить від того, скільки горщиків у тебе є.

Мульч вирішив, що це серйозне питання.

— У мене багато горщиків. Більшість із них за­повнені абичим, але я думаю, що зможу їх звіль­нити.

Артеміс заскреготав зубами.

— Це було риторичне питання. Буде тобі багато горщиків. Стільки, скільки захочеш.

— Якщо ви хочете, щоб я і далі йшов дорогою мавпочки, я маю отримати свого роду аванс. Довір­чий внесок.

Артеміс шльопнув руками по порожніх кишенях.

У нього нічого не було.

Холлі поправила свою сріблясту перуку.

— У мене є щось для тебе, Мульче Діггумс. Дещо трохи краще, ніж величезна кількість золота. Шість цифр, які я скажу тобі, коли ми дістанемося туди.

— Дістанемося куди? — запитав Мульч, який пі­дозрював, що Холлі брехала, щоб він залишився.

— Склад устаткування ЛЕПрекону в Тарі.

Очі Мульча засвітилися мареннями про літальні лижі, підводні пузирі, лазер з кутовим відбивачем і повітряний вакуум. Він намагався зламати склад ЛЕПрекону упродовж багатьох років.

— І я зможу узяти все, що захочу?

— Усе, що зможе влізти у візок. Один візок.

Мульч плюнув у свою долоню крапчастою слиною.

— Потиснемо руки.

Артеміс і Холлі подивилися одне на одного.

— Це твій склад, — сказав Артеміс, засунувши руки в кишені.

— Це в твоїх інтересах, — заперечила Холлі, — Ми тут заради твоєї матері.

Артеміс понуро посміхнувся.

— Ти, Холлі, стаєш такою ж поганою, як і я, — сказав він і скріпив угоду мокрим рукостисканням.

ГЛАВА 9: ПРИНЦ-ЖАБА

Реактивний літак Фаулів, десь над Бельгією

МОЛОДШИЙ Артеміс Фаул за допомогою свого ноутбука намагався через відеодзвінок зв’язатися з давнім містом Фес, що в Марокко. Очікуючи підключення, Артеміс увесь кипів зі злості через те, що взагалі доводилось здійснювати цей міжконти­нентальний переліт. Навіть подорож до Касабланки була б зручнішою. Марокко сама по собі — країна спекотна, не говорячи вже про подорож до Фесу.

Щось клацнуло, і на екрані з’явилось віконце, в яке ледь умістилась величезна голова доктора Дей­мона Кронскі, одного з найбільш ненависних людей у світі, але дуже шанованого в певних колах. Деймон Кронскі був нинішнім президентом організації «Екс­тинкціоністи». Або, як сказав Кронскі у своєму най­більш горезвісному інтерв’ю: «Екстинкціоністи — це не просто організація. Ми — релігія». Це твердження не вселило любові до нього у миролюбних церков світу.

Це інтерв’ю вже декілька місяців маячило на сай­тах новин в Інтернеті, і щоразу згадувалось, як «Екс­тинкціоністи» потрапляли на перші шпальти газет. Артеміс також прочитав його вранці, і йому не спо­добався чоловік, з яким він збирався вести справи.

«Я плаваю з акулами, — зрозумів він. — І я готовий стати однією з них».

Деймон Кронскі був величезним на зріст. Його руда голова майже одразу переходила у плечі, шкіра була напівпрозорою, усіяною веснянками. Він носив фіолетові окуляри, затиснуті між дугами брів та що­ками. І в нього була широка, блискуча та нещира усмішка.

— Маленький Артеміс Фаул, — сказав він, про­мовляючи слова на розтяг, як це було прийнято в Новому Орлеані. — Ти все ще не знайшов свого батька?

Артеміс стиснув підлокітник стільця, залишаючи вм’ятини в шкірі, але його усмішка була такою ж ся­ючою та неправдоподібною, як і у Кронскі.

— Ні. Ще ні.

— Що ж, дуже шкода. Якщо я можу чимось допо­могти, лише дай знати своєму дядькові Деймону.

Артеміс подумав, чи міг би жест люб’язного дядь­ка Кронскі обдурити хоча б п’яного недоумка. Зда­ється, що ні.

— Дякую вам за пропозицію. Вже за кілька годин ми, можливо, зможемо допомогти один одному.

Кронскі радісно заплескав у долоні.

— Ти знайшов мого шовковистого лемура.

— Так, знайшов. Цікавий екземпляр. Самець. Три роки. Понад метр завдовжки від голови до хвоста. Він точно вартий ста тисяч.

Кронскі прикинувся здивованим.

— Ста тисяч? Ми дійсно домовлялись про сто ти­сяч євро?

В очах Артеміса виблискувала рішучість.

— Ви ж чудово пам’ятаєте, що домовлялись, док­торе. До того ж витрати. Реактивне паливо недеше­ве, ви ж знаєте. Хотілося б почути, що ви підтвер­джуєте нашу угоду, інакше я повертаю літак назад.

Кронскі нахилився близько до камери, його об­личчя розпливлося по екрану.

— Я взагалі-то добре розбираюся в людях, Ар­темісе, — сказав він. — Я знаю, на що вони здатні. Але ти... Я не маю жодного уявлення, що ти міг би зроби­ти. Я думаю, це тому, що ти ще не дійшов до своєї межі.

Кронскі відкинувся на спинку стільця, шкіра за­скрипіла під ним.

— Ну що ж, дуже добре. Сто тисяч євро, як ми і домовлялися. Але попереджаю...

— Та-ак? — сказав Артеміс, розтягуючи слова, як це було модно в Новому Орлеані, щоб продемонструвати відсутність страху.

— Якщо ти загубиш лемура, мого маленького сі­факу, тоді краще будь готовий покрити мої витрати. У суді все готово, а мої люди не люблять розчару­вань.

Слово витрати звучало більш зловісним, коли його промовляв Кронскі.

— Не хвилюйтесь, — різко обірвав Артеміс. — Ви отримаєте свого лемура. Просто підготуйте мої гроші.

Кронскі широко розвів руками.

— У мене тут ріки золота, Артемісе. У мене гори алмазів. Єдине, чого в мене немає, — так це шовко­вистого лемура. Тому поспішай, хлопчику, і зроби моє життя щасливим.

І він повісив слухавку, за секунду до того, як Ар­теміс зміг