Йон Колфер - Артеміс Фаул. Парадокс часу, Йон Колфер

Я не знаю, що зі мною відбувається. Ми ж зовсім різні. І коли повернемось, знову будемо самі собою.

Холлі затулила обличчя рукою.

— Тільки-но послухайте мене. Що за безглузде ба­зікання. І це каже єдина жінка — капітан ЛЕПрекону. Через цей потік часу я стаю схожою на підлітка.

Це було правдою. Холлі стала геть іншою.

— А якщо я такою і залишуся? Це не буде так уже й погано, еге ж?

Питання повисло між ними у повітрі. Питання, сповнене невпевненості та надії.

«Якщо ти відповіси на таке питання, це буде най­гіршим, що ти коли-небудь робив».

— Ти не винна, Холлі, — випалив Артеміс. Його обличчя палало, увесь спокій розлетівся вщент.

Холлі застигла з дещо збентеженою усмішкою на обличчі.

— У чому не винна?

— Це не ти заразила мою матір. Це я. Це зробив я. У мені залишилось трохи магії після нашої подорожі тунелем часу, і я скористався нею, щоб змусити бать­ків забути про те, що мене три роки не було вдома.

Посмішка Холлі зникла.

— Я не винна... але ж ти сказав мені...

Вона зупинилась на середині речення. Гірка прав­да залишила на її обличчі якийсь хворобливий від­биток.

Артеміс продовжував свої виправдання, сповне­ний рішучості роз’яснити цей учинок хоча б самому собі.

— Я був змушений приховати правду, Холлі. Мати помирає... тобто, буде помирати. Мені потріб­ні були гарантії того, що ти допоможеш... Будь лас­ка, зрозумій...

Він замовк, усвідомлюючи, що немає жодних по­яснень його діям. Артеміс дав Холлі декілька хви­лин, щоб отямитись, а потім знов заговорив.

— Якби я мав інший вихід, Холлі, повір, я б...

Ані слова у відповідь. Обличчя Холлі було ніби висічене з каменю.

— Благаю, Холлі. Скажи що-небудь.

Холлі злізла з капоту.

— П’ятнадцять хвилин уже минуло, — сказала вона. — Час іти.

Дівчина перейшла через межу ферми Макгрейні, навіть не подивившись назад і залишаючи по собі дві колії у темно-зеленій траві. Ранкове сонячне світ­ло виблискувало у кожній стеблині, тож її шлях через луки був схожий на хвилясту доріжку, зіткану зі спалахів сяйва.

«Неймовірно, — подумав Артеміс. — Що ж я про­пустив?»

Йому не залишалось нічого, окрім як піти за нею.

Мульч Діггумс чекав на них усередині гологра­фічного чагарника біля прихованого входу у транс­ферний порт. Незважаючи на товстий шар бруду, на його обличчі легко можна було прочитати самовдо­волений вираз.

— Омнітул вам не знадобиться, капітан, — сказав він. — Я сам відчинив двері.

Холлі була більш ніж здивована. Щоб відкрити го­ловні двері порту, потрібні двадцятизначний код плюс проходження сканування долоні, а вона знала, що Мульч був настільки ж технологічно підкований, як і смердючий хробак. Та все ж треба визнати, що Холлі відчула полегшення, оскільки вона очікувала на тридцятихвилинне виснажливе переналаштування даних, якби їй довелось самостійно відчиняти двері.

— Ну що ж... Розкажи, як тобі це вдалося.

Мульч указав униз по коридору в бік підземного ескалатора. Маленька фігура лежала розпластана на підлозі, головою — у калюжі чогось слизького.

— Командир Рут і його команда евакуювались. Залишився один охоронець.

Холлі кивнула. Вона знала, куди подівся Джуліус Рут. Назад до Небесного міста, чекати на її доповідь із Гамбурга.

— Він проходив тут, охороняючи приміщення, саме коли я пробурився. Довелося проковтнути його тієї ж миті і дати йому можливість скуштувати гном'ячої слини. Кожен по-різному реагує, отриму­ючи слизовий шолом. Цей малий ельф намагався втекти. Він проломив сканер, видав пароль, а потім, хитаючись, повештався трохи навколо, доки заспо­кійливе не зробило свою справу.

Артеміс підійшов до вхідного тунелю.

— Здається, удача нарешті повертається до нас, — сказав він, відчуваючи, як Холлі подумки встромлює йому кинджали в потилицю.

— Шкода, що він не відкривав блокування, — зіт­хнув Мульч. — Тоді я міг би обманути вас і втекти на шаттлі.

Артеміс завмер.

— На шаттлі?

Він хоробро витримав ворожий погляд Холлі і за­питав.

— На шаттлі. Як ти думаєш, чи ми ще встигнемо обігнати молодшого Артеміса на шляху до Марокко?

Її погляд і тон залишались спокійними.

— Можливо. Це залежить від того, скільки часу мені знадобиться, щоб відшукати його слід.

Шаттл був таким, що пілоти ЛЕПрекону назва­ли б його «грохоталкою», він і був «грохоталкою», але з утилізацією відходів. Артеміс знав, що Батлер буде прямішим в оцінці транспортного засобу. Він міг почути голос охоронця у своїй голові.

«Я управляв багатьма машинами свого часу. Але ця машина...»

— ...з кам’яного віку, — пробурмотів Артеміс, по­нуро хихикнувши.

— Ще один жарт? — запитала Холлі. — Ти сьогод­ні дійсно в чудовій формі. Що цього разу? Ви розпо­віли якому-небудь бідному довірливому дурневі, що він викликав чуму?

Артеміс із стомленим виглядом повернув голову. Це може тривати впродовж багатьох років.

Мульч наштовхнувся на цей шаттл, коли прокла­дав хід до стіни терміналу і відірвав лист металевого облицювання від стіни обслуговуючого тунеля. Він знав, що тунель буде вільний, оскільки використав його як вхід при попередніх відвідуваннях. Шаттл стояв на блоках, біля предмета, покритого тентом. Та­ким чином, Мульч не міг не поглянути, що там. А там виявився тунельний скрепер, призначений для того, щоб переобладнувати шаттли, — основний засіб для перестрибування по мережі підземних тунелів Наро­ду. Для Холлі було дуже просто цілком змінити не­зграбний шаттл, щоб вивести його по монорейковій дорозі до шлюзу. Тим часом Артеміс помітив сліди, видаляючи все, що залишилося від їхнього відвіду­вання верхнього терміналу, — стирав пам’ять відео-кристалів, замінюючи стерте тимчасовими петлями.

Не можна було нічого зробити із спрайтом, що валявся в несвідомому стані або цінним устаткуван­ням ЛЕПрекону, яке вони забрали, заздалегідь від­кривши склад, але Мульч не вважав це за проблему.

— Гей, я вже державний ворог номер один, — ска­зав він. — Наче я зможу піднятися ще на більш висо­ке місце в списку.

Тепер вони сиділи в тунельному скрепері, який перебував на початку спуску, за декілька хвилин від стикування, перш ніж полетіти до прірви. Холлі в цей час писала фальшиве повідомлення для охоро­ни тунелю, в якому викладала те, що це судно було модернізоване згідно із замовленням влади, і те, що було потрібне північному африканському порту для очищення одного тунелю від сміття. Нібито прохо­дить політ безпілотного шаттлу, оскільки їм був не потрібний постійний струм.

Артеміс був повний рішучості закінчити цю місію успішно. Наскільки можливо успішно, попри те, що «мости були спалені». Він відчував, що потрібно поставити питання.

— Це спрацює?

Холлі знизала плечима.

— Я сумніваюся.