Ігор Астапенко - Чаполоч, Ігор Астапенко

Сад божественних дерев. Моя укохана акаційко в намистах омелочок, помолися за мене Господу-Богу-Дереву вашому, я йду від тебе. Пам’ятай про мене сорок третім зниклим кругляком краси й пропахлою небом душею димчастої горлиці пам’ятай!

Я люблю це хмільне споглядання неозорого вільного обширу!

Не торкатися до, не намагатися вписатися у,

не претендувати на —

сумирно стояти осторонь навіки

голодною одиницею деревоподібного населення —

чи потрібного для?

...

П’яний гамарник на небі наплутав сплави — монета місяця пополотніла.

...

Ну, здоров була, не ждала? Чьо очі такі налякані? Не бійся — не трону, сонце, я ж не такий, ти знаєш. Но-но-но, ти тремтиш? Не треба — усе ж добре, правда? Ну здала мене одному дяді, ну підставила трошки, ну злила від чистого серця — і шо? Не бити ж тебе тепер. Куди плакати? Перестань! Оце вже точно тобі не на руку — так розмова не піде в нас! Отак уже краще, Лор’, будеш трохи? Мовчиш? Не мовчи — воно ж прийдеться мені розказати, шо й до чого. Кажуть, шукають мене тут нехароші люди, а ти помагаєш, умніца, віддячуєш, шо не дав тобі здохнути. Так собі плата, да? А-я-яй, Лор’, недобре воно виходить: ти людині — добро, а вона тобі — ... Гидко, знаєш, дивлюсь на тебе — і хочеться плюнути. Але я не за цим прийшов. Тепер до діла. Зараз ти просто відповідаєш на мої питання. У мене немає часу. Ясно? Я питаю: ясно? Я хочу почути відповідь! Да. Умніца. Тепер поїхали. Скільки людей мене шукають? Один. Точно один? Да. Де він живе? Швидше! В готелі. Добре, ідем’ далі: уже всі знають про мене? — Не знаю. — Знаєш, суко, і не думай мені брехати! — Ну... знають. Я не хтіла, Горко, я не знала... — Чого сидиш-дивишся, давай — здай мене ше раз! — Ти мені не чужа людина, Горко. — Не називай мене так, не маєш права! — Вибач. — Вибач??? Вона каже «вибач»!? — Я боялась тебе — мусіла шось робити. — Замовкни! — Ти дуже грубий зі мною, я жінка. — Ти — срана мертва каляска, чуєш, хто ти!? — А ти, ти хто? Вічний бєглєц? Ти себе згубив, Горку, нездарно згубив! — Замовкни! У нас могло би получитись, але ти все спортив! — Замовкни, я сказав! — А то шо? Удариш? Бий інвалідку, давай-но!, підніметься рука? Шо ти робиш? Для чого ти віджимаєшся? Ти мене чуєш? Тобі треба успокоїться! — Замовкни! — Перестань віджиматися — ти втомишся! Є ше порох, да? Сядь, і ми поговоримо — я тебе дуже прошу! — Сорок один, сорок два, сорок три, ааааа, нічьо ше мужик, да? — Да, ти ше дуже даже! То, може, ми, Лор’, попробуєм’? — Ти серйозно? — Да. Хочеш мене? — Перестань, зараз не врємя. — Врємя немає. Дай руку. Поцілуй мене. — Я не знаю, чи хочу. — Ти хочеш, ти дуже хочеш! — Я боюсь тебе. — Не треба боятись, Лор’, ми просто зробимо це. — Ти ж не ніколи не хтів мене в калясці, а зараз шо? — Не говори нічого! Цілуй. Я сказав: цілуй! Не так. Дивись як. Да. Ше. І ше так само. Умніца. Забула мої губи, да, суко? Згадуй-но. Я тобі покажу, як здавати Горка! Кусай! Так краще. Тільки не кажи, шо не хочеш. — Посади мене на стіл. Отак. — Зроби, як я люблю — да, да, да! — не зупиняйся! — дуже добре! Уже не страшно? — Не знаю. Тепер з цього боку. Не зжимай так сильно. Я б тебе розірвав зараз! — Нравицця так? кажи, нравицця? — Да. Не спіши. — Я не можу. — Замовкни! — Мені больно! Чшш, я сказав! — Мені больно! — Ти заслужила! — Я тебе прошу, не зжимай так, мені больно! — Знімай к чьорту цей халат — отак! — у тебе побільшало родимок — так зручно? — Да. — Тепер тут. Отак. Давай, маленька, ага!, ти вмієш, я знаю, чшш!, аяяй, яка гаряча, да? Ці губки — ах! — Не роби мені больно, не роби мені так больно, не робиииии, я тебе дуже прошу, ааааааа! — замовкни! — я не можуууу, відпусти! — ти заслужила, ти не тільки на це заслужила! — пробач, я винна перед тобою, але пусти мене, змилуйся! — Да? Ти серйозно? Ахахахахах! Я бачу, там у тебе все в порядку — спиш з ким, а?, мо’, з виродком ігриком? — Нє, відпусти! Мені похєр. Чшшш. У мене ше не було з інвалідкою. А як же хочеться, знаєш, так шо не брикайся тут мені — куди ревіти?, мене це не збуджує, люби мене через ‘не хочу’ — тут і зараз люби, ахахах, відвертається вона, а так??? — ааааа! — цілуй тут! — ааааа! — ширше ноги, ану!

...

Як тут — на смиренному лілейному дереві — передати крик із затуленого рота? Треба з усієї сили, зціпивши зуби, стиснути відчайдушний звук за горлянку, напружити жили і щосили душити його. А він, повільно тьмяніючи, конвульсійно плюватиметься білою слиною, яку побачиш межи чорними літерами. Судомно зім’явши пасма волосся в долонях, знай: це і є крик із затуленого рота.

...

А тепер просто віддай мені блокнот і зошити. Де гроші? Мені треба гроші. — Візьми у вазі. — Ше є? — Нема. Більше бачити й знати тебе я не хочу. — Покажи пальцем, де блокнот. Дякую. Тепер всьо. Як тільки вийду за поріг, можеш дзвонити мєнтам, я все одно втечу — така я сука. Зараз я маю сказати на прощання тобі шось фатальне, да? Бачиш, яке небо? На ньому колись і зустрінемось, Лор’. Закурю наостанок. Ти ше нічьо’ баба, хоч і каляска, хай тобі буде добре з ігриком, ти ж з ним трахаєшся, да?, а мене забувай скоренько, я не твого поля ягода, ти мені була сама знаєш для чого. Колись, мо’, згадаєш і шось хороше про мене. Я хтів тебе полюбити. Не плач-но. Нема чого плакати. Уууууух — хуууууу. Знаєш, шо я думаю? Такі, як ти, щасливіші за таких, як я: ви не вмієте плавати глибоко. Вас не цікавить істинне. Ви — до болю біологічні. Ваше щастя — це пшик, який для нас непомітний. Ваша смерть не схожа на нашу. Бо ми — уже мертві. Знаєш, як воно бути мертвим до смерті? Нє-а, не можеш знати. Найстрашніше, шо я заздрю вашій касті приземлених. Уууууух — хуууууу. Я по-чорному заздрю вашій примітивній радості: ви немічні, але ви здатні радіти. Якби я був одним із вас, мені б так не хотілося вмерти. Але мені пощастило менше. Ти хотіла б жити, коли тобі ні-чо-го не цікаво? Єдине, шо мене тримає, — існування цієї дурнуватої авантюри, яка не лишає мені вибору. І ше: страх фізичної смерті. А ше, знаєш, шо мене рятує? Чаполоч. Цілуватись не будем, Лор’. Мені треба йти.