Мария Михайловна Романовская - Загнуздані хмари (бібліотека пригод та наукової фантастики), Мария Михайловна Романовская

Професор присів перед черепахою навкарачки, пильно вдивляючись в її обриси.

— Ну, що його робити з цією поганню? — звернувся він до Марго. — Вона ще до того ж і їсти не зводить. А звідки я, метеоролог, можу знати, що їдять черепахи?

Ролінський вийняв блокнот і записав: «Дізнатись, що саме їсть степова черепаха».

Залишивши черепаху повзати по підлозі, він вирушив, нарешті, у спою мандрівку до колгоспу.

Катруся була йому добрим супутником. Вона відвела його до автобусної зупинки, що була недалеко за нарком. За кілька хвилин їх забрав синій автобус і помчав парком, а потім висілком колгоспу.

Автобус привіз Ролінського аж на Великий майдан, де сталася катастрофа.

Професор зупинився перед пошкодженим будинком колгоспного університету. Підвівши зніяковілі очі вгору, він глянув на почорнілий, щербатий, з розпаленим балконом ріг будинку, що сумно стояв на майдані.

Мерзотниця!.. Кілька ночей провів він у наукових розвідках, даремно намагаючись визначити точні передумови її появи! А вона, неначе глузуючи, двічі несподівано перевертала всі його викладки, з'являючись невчасно, як смертоносна бомба, несучи загибель, руїни…

Професор піймав себе на тому, що починає мислити, як перелякана несвідома дитина. Він одвів очі від будинку, пішов до сходів.

Замислений, він не помітив, як його оточив гурт дітей. Сміливі, жваві і, видно, зацікавлені його персоною, діти оточили його, як варта.

— Ви хочете поглянути, де вона вибухнула?

Дітвора ввічливо повела Ролінського нагору на зруйнований, згорілий поверх. Чорні, звуглені шматки стіни мали вигляд покалічених тіл. Долі, на поодиноких непрогорілих квадратах підлоги, валялися рештки приладів, розтоплене скло — все, що залишилося від лабораторії.

— О, невже ж це накоїла ця кругла скандалістка? — скрикнув Ролінський.

Сумне видовище боляче вразило його серце. Він, учений, добре розумів, що то значить зруйнована кімната науки!..

Діти зосереджено поглядали на нього, вони бачили, як він нахилився і взяв жменьку вапна з прогорілої дірки… Йому ж потрібне було дослідження!..

Раптом хтось торкнув Ролінського за рукав. Це був кремезний хлопчик. Він гнівно дивився професорові в очі, зрозумівши, звідки той прийшов.

— Ви звідти?! Ну, як же вам не соромно?! Нам потрібний дощ, а ви намудрували нам блискавок.

Толя підшморгнув носом, маленький, схвильований жалем, горем…

— Дідуся нашого… звели… дідуся… Теж учені!

Тоді всі загомоніли разом, переказуючи подробиці катастрофи, обурюючись, докоряючи…

Ролінський мовчав… Він навіть забув розпитати, що їдять степові черепахи.

Вітер гнав у вибоїни попіл — легкий, чорний, смутний…

Бориса Олександровича несподівано викликав парткомітет Всесоюзного бюро погоди, і він вилетів до Москви, взявши за пілота радиста Яся.

Короткий наказ призначив начальником на час його відсутності Раю. З цим новим, тепер дуже суворим начальником, що загубив останніми днями свої безтурботні ямочки, у Мака була якась серйозна довга розмова.

Після неї Мак, як кріт, засів у своїй кімнаті за новою роботою. Він теж перетворився на вченого-дослідника. Полем його дослідів був передавальник сконструйованого ним маленького телевізора, в якому він вирішив зробити якісь складні зміни.

Робота, очевидно, мала велике значення. Мак навіть не пішов обідати. Їжачок на голові настовбурчився, як чубок у стурбованого близькою небезпекою горобчика. Від спеки на кінчику носа проступили краплі поту. А куточки вуст стулилися міцно, зовсім як у Горного-тата, коли в того була напружена робота.

— Стривай, я ж тебе впіймаю. Чесне піонерське слово під салютом, впіймаю! — шепотів він, невідомо кому.

Видно було по всьому, що цей «хтось» здорово дошкулив Макові, бо навіть стиснувся його невеличкий, але міцний кулак. Це була мовчазна, але красномовна погроза на додачу до енергійної обіцянки.

Кімнатка Мака цілком обернулася на лабораторію. Уїдливо пахтіли хімічні речовини, від платівок піднімалася у повітря легка, як димок, пара. Вікно було запнуте важкою темною шторою. Інколи таємничо згасала звичайна лампа і замість неї спалахували сині, фіолетові, роблячи обличчя Мака, його рухи загадковими, вкритими сутінню.

Покінчивши з рядом маніпуляцій, Мак перебрався до електрички. Там він теж дбайливо замкнув двері. Та це було зайве — на станції було тихо і безлюдно. Рая і радист працювали в кімнаті спостережень. Гандін пішов до парку погуляти, а Ролінський і Катруся поїхали в село. Ніхто не заважав Макові у його роботі. Дбайливо замаскований за картиною купчастих хмар, стояв на варті своєрідної конструкції телепередавальник, спрямувавши пильне око в глиб цієї кімнати, де відбувалися дивні явища.

Лише один раз Мак перервав свою роботу для того, щоб подзвонити з аеродромної по телефону Галинці.

— Алло, Галинко, як дідусь?.. Погано?.. — Мак сказав, що він, і татко, і Рая — всі дуже стурбовані тим, що трапилося. Але хай вона вибачить, що він і досі її не відвідав… Його затримує надзвичайно важлива справа. Яка?.. О, він усе розповість, коли прийде до неї за годинку-другу.

Увага Мака на хвилину розважила Галинку, яка просто не знаходила собі місця, боячись за здоров'я дідуся.

Бідний дідусь лежав увесь забинтований. Здавалося, навіть міцніша за діда людина кричала б від нестерпного болю, якого завдавали страшні опіки, що вкривали все тіло, а дід ще знаходив мужність провадити ділову розмову з одним з молодих науковців своєї лабораторії. Він