Володимир Наумович Міхановський - Оранжеве серце, Володимир Наумович Міхановський

— Характерне? — жінка замислилась. — Та, мабуть, ні. Хіба брови в нього надзвичайно густі… Коли він хмурнів, вони зливались в одну лінію.

— Он як! — сказав шеф. — Дякую вам, місіс. Ви стали нам у великій пригоді.

— А як же Майкл? — запитала жінка, підводячись. — Ви відшукаєте його вбивць?

— Обов’язково, місіс.

— Запевняю вас, він не міг накласти на себе руки. Майкл так любив мене й сина… Весь час мріяв про майбутнє… Це все проклятий Уестерн… Я знаю.

“Уестерн компані”

Про могутню компанію Уестерн ходила недобра слава. І для цього були підстави.

Зовні все видавалося респектабельним. Акції фірми мали високий курс. А в дні, коли починало пахнути війною, їхня цінність зростала ще більше. Причина тут була проста: левина частка замовлень військового відомства діставалась Уестерну.

Компанія виробляла найрозмаїтішу продукцію — від звичайних магнітних черевиків для космічних туристів до засекречених кібернетичних систем, про які із простих смертних ніхто нічого до пуття не знав.

Баляндрасили різне. Казали, зокрема, що в біостатах Уестерна виховуються білкові потвори, котрим зовсім не властива жалісливість. У самому нібито зародку такого страхіття запрограмовано певне завдання (“запрограмоване відтіля, з Центру”, — додавали пошепки, не забуваючи довкола озирнутися). Після цього потвора, якій конструктори Уестерна могли надати будь-якої зовнішності, з тупою впертістю просувалась до покладеної перед нею мети.

Скажімо, система прибирала форму пацюка. Ви ні за що не відрізнили б її од живого гризуна. Тим часом механічний звірок міг успішно виконати якнайскладніше завдання. Йому могли, наприклад, доручити висадити в повітря судно, що на ньому контрабандою перевозили героїн чи марихуану, або пробратися на якийсь секретний завод конкурентної компанії і вивести з ладу унікальне устаткування.

В цьому місці розповіді слухачі, як правило, висловлювали своє недовір’я.

— Ну, це вже занадто! — казали вони. — Пустити на дно ціле судно через якусь там дрібницю.

Але оповідач наводив переконливі аргументи.

— Наркотики, — казав він, — зараз одне з найбільших національних лих. Це визнав сам президент. А потім, подумаєш — судно! Паршива контрабандистська фелюга. Хто на неї зважатиме?..

За свідченням “очевидців” і “посвячених осіб”, події розгортаються зовсім просто. Кібернетичний пацюк пантрує на свою здобич де-небудь на пристані. Він ретельно нишпорить по всіх пакгаузах, поспіль залазить у трюми яхт, моторок, трансатлантичних суден. Це прокляте створіння чудово орієнтується в будь-якій стихії і коли надибає те, чого шукає, в ньому спрацьовує ядерний детонатор…

За компанією, якщо вірити чуткам, було чимало й інших гріхів. Але всі вони спливали безкарно. Та це й не дивно.

“Уестерн компані” являла собою типову інституцію, породжену панівною в країні системою. Кілька десятків монополій прибрали до рук стерно влади. В кожної монополії була своя, чітко окреслена сфера впливу. Проте, незважаючи на це, вони люто конкурували між собою.

В боротьбі за прибутки компанії не гребували ніякими засобами. Підкуп, шантаж, навіть убивство — ніщо не могло зупинити верховодів, коли йшлося про дивіденди.

Але зовні… О, зовні все було добропорядно. Зустрічі акціонерів, бенкети, велемовні тости підпорядковувались тому, щоб засвідчити наявність у країні доброчинності й повної гармонії. Фасад мав цілком пристойний вигляд…

Справа ускладнюється

Поступово шеф бюро розшуку впевнився, що Високочолого (таке прізвисько дали Майклові Кардінгу в спеціально заведеній на нього справі) було втоплено і його вбивство — діло рук “Уестерн компані”. Але це треба було підкріпити незаперечними фактами. Крім того, вгадувався певний зв’язок між загадковим убивством Кардінга і програшем “Добрих вовків”. Якби тільки вдалось усе це переконливо довести! Кругленька б сума тоді перепала йому від хазяїна! А шана, а кар’єра! І діло, здається, не стоїть на місці. Кілька годин тому його вірні дойди вистежили в місті джентльмена з бровами, що зрослися на переніссі. Тепер підозрілого суб’єкта вони не спускають з очей.

— До вас відвідувачка, шеф! — повідомив черговий робот, вайлувата статура котрого ледве протиснулась у двері кабінету.

— Хто така?

— Називає себе дружиною Майкла Кардінга. Відвідує вас удруге. Психічний стан пригнічений. Вага брутто зменшилась проти того, якою була за першого візиту, на…

— Пропусти її сюди! — перебив шеф.

Зайшовши до кабінету, дружина Кардінга простягла шефові невеличкий аркушик паперу.

— Ось, — сказала вона. — Я перегорнула всі свої папери й виявила Майклову записку. Адже вас цікавить його почерк?

— Так, так! — шеф майже вихопив у неї папірець, пробіг очима текст. Записка не містила в собі нічого суттєвого. Просто Майкл сповіщав своїй дружині, що затримається в лабораторії години на дві-три. Однак зміст у даному випадку не мав ніякого значення…

Шеф негайно викликав чергового робота й наказав однести записку в лабораторію графології. Він майже не сумнівався, що заповіт, знайдений у портсигарі потопельника, написано ким завгодно, тільки не Майклом Кардінгом. Одначе ці сподівання не справдились. Обидві записки, як засвідчила лабораторія, написано тією самою рукою, більше того — однією авторучкою і навіть одним чорнилом.

— Ви можете поручитися за висновки? — грізно запитав шеф старшого графолога, викликавши його по відеофону.

— Головою, як завше! — почулося у відповідь.

Отже, виходило, що Майкл Кардінг сам кинувся в каламутні хвилі затоки Здохлого кита. Але чому? Можливо, його шантажували? Чи він боявся якогось викриття, пов’язаного з махінаціями “Уестерн компані”? Знайти відповідь на ці запитання мав допомогти ланцюжок, першою ланкою в якому був джентльмен з бровами, що зрослися на переніссі.

Дрібниця руйнує всі плани

— Непогано придумано! — захоплено сказав детектив, на прізвище Флетчер, розглядаючи маленьку тьмяну бляшку в десятицентову монету. — І є наслідки?

— Ще б пак! — вигукнув Джон Варвар (у бюро розшуку кожен детектив мав прізвисько). — Такі таємниці випливають, що ого-го! Буває