Володимир Наумович Міхановський - Оранжеве серце, Володимир Наумович Міхановський

Оранжева планета… Все тут вражає своєю незвичайністю. Гори й улоговини пересуваються.
Високі скелі зростаються за кілька хвилин. Все прогинається, змінює свою форму, потім знову
випрямляється… Великі дива уздріли земляни на цій далекій планеті!
Про захоплюючі пригоди космонавтів майбутнього, про дивовижні відкриття, винаходи,
боротьбу думок і боротьбу світів — приреченого на загибель капіталістичного і нового, який
утверджується, соціалістичного — розповідається в цих оповіданнях.

Хтозна-чому, але Миколка відчував до Овсія відразу. Укупі з іншими хлопчаками він шпурляв Овсієві в широку спину крем’яхи. А коли той озирався, щоразу розгублено і здивовано, Миколка припускав навтьоки, ховаючись у першому-ліпшому завулку.

Гавань була невелика. Сюди морем везли вантажі з Оранжерейного архіпелагу — чудові фрукти, земні й марсіянські. Звідси, із гавані, відправляли на архіпелаг товари, потрібні людям, що працювали в оранжереях. Туди везли електронні мікроскопи, різні біостимулятори, прискорювачі росту рослин. Люди на архіпелазі ставили наукові досліди. А всю чорнову роботу виконували роботи.

Працювали роботи і в гавані.

Овсій теж був робот — неповороткий, вайлуватий робот прадавнього випуску, з прямокутним тулубом і довгими шестипалими кінцівками.

Якось камінь, що його влучно пожбурив Миколка, попав роботові в один із вразливих вузлів. Овсій здригнув. Заблимали фотоелементи-очі, і низький голос добродушно пробуркотів:

— Не виводьте мене з ладу, юні земляни!

По цих словах робот повернувся й перевальки попростував до вантажного лайнера.

Принишклі шибайголови простежили, як Овсій, зійшовши трапом, ступив на борт атомохода, вислухав якийсь наказ капітана й покачуляв до трюму…

Останнім часом у Овсієвій пам’яті зринали видіння, пов’язані з Зеленим містечком, озером Відпочинку, тривалими й небезпечними пошуками в горах, — власне, найчастіше пригадувалося йому те, що люди називають раннім дитинством. Чому саме ці марення ставали йому на думці? Важко сказати. В усякому разі, сам добрати що до чого Овсій не міг, а до послуг техніка він не вдавався. Та й кому охота копирсатися в системі півторастолітньої давності, котра безнадійно застаріла! Адже останнім часом у людей з’явились нові, такі чудові помічники! А Овсій… Ну що ж? Працює — і гаразд. Однак він ще міцний — поскрипить…

За довге існування Овсієві випало бачити немало. Та все, що було по тому, як він залишив Зелене містечко… Ні, не те щоб забулося, стерлось із пам’яті… Іонні блоки хоч і позеленіли від часу, але надійно бережуть усю інформацію, накопичену Овсієм протягом багатьох десятиліть. Одначе факт лишався фактом. Овсієві дуже рідко пригадувались червоні піски марсіянських пустель, у яких він допомагав землянам споруджувати перші міста. Так само зрідка йому спадала на думку лабораторія-супутник на Фобосі, куди він невдовзі переїхав. І вже зовсім вряди-годи зринали в уяві безмежні синюваті поля на Венері, де буяла колосиста пшениця…

Ні, мабуть, неправильно було б твердити, що пізніші роки канули в забуття: цей вислів стосувався б скоріше людини, аніж робота. Просто давніші події видавались Овсієві яскравішими і в спогадах посідали набагато більше місця.

З найбільшою приємністю Овсій пригадував той день, що був перший із перших. Увечері, коли робота в порту кінчалася, Овсій любив, залізши в затишний куточок величезного пакгаузу, поринути в тихий плин спогадів. Збоку здавалося, старий робот умер. Подеколи до нього стурбовано підходив черговий інженер. Та, вгледівши Овсіїв фотоелемент, що блимав у пітьмі, заспокоєний ішов собі геть.

А Овсій знову поринав у нетрі спогадів.

…Який-бо він яскравий, той перший день свободи! Сонце світило якось особливо. О, це зовсім не те, що ловити його тепле проміння крізь фрамуги біолабораторії. Тут, на просторі, не обмеженому стінами і стелею, навіть сонце видавалося зовсім іншим. Овсій подумав, що сонце таке ж ласкаве та щедре, як Микола Михайлович, його вихователь.

Двері за Овсієм зачинились, і він опинився на терасі сам. “Бетон”, — визначив він, обережно помацавши підлогу. Широку терасу облямовували низькі бильця із брунатним пластиковим кантом. “Пластик потемнів од часу”, — автоматично відзначив Овсій.

Він ступив кілька непевних кроків. Його пальці весь час ворушилися, тремтіли з напруження. Ще б пак! Сьогодні вперше Микола Михайлович дозволив Овсієві самостійно вийти на полігон, поза будь-яким наглядом та контролем.

Крок, іще крок. Тераса здається безмежною.

Нарешті Овсій дійшов до балюстради, міцно обхопив пальцями алюмінієвий стовп. І зразу заспокоївся. Кінець кінцем він у думках переживав усе це не один раз.

Тепер можна братися до збору інформації. Овсій знав: увечері вихователь обов’язково прогляне блоки його пам’яті. Тільки сьогодні там будуть відомості, що він їх набув не з довідників і мікрофільмів…

Овсієві локатори невпинно оберталися — вони ретельно обстежували довколишній простір.

Ось ребриста підлога тераси. Шар бетону сантиметрів десять завтовшки. Далі порожнеча. Підвал. Та який великий! І темний. Доведеться ввімкнути інфразір. Упродовж порослих мохом стін стояли химерні посудини. “Бочки”, — здогадався Овсій. В кутку підвалу в безформну купу було звалено всяку всячину, відому Овсієві з минулих уроків. Осторонь громадилися в піраміду трикутні магнітні уловлювачі. На них лежав товстий шар пилу, скрізь снувалось павутиння. Колись без таких уловлювачів не могла вимандрувати в космос жодна ракета. Якому кораблеві, якому екіпажеві вони прислужувалися до того, як залягти тут, у вогкому занедбаному підвалі котеджу на території Зеленого містечка?

А скільки під терасою незнайомих Овсієві предметів, незрозумілих і від того таємничих! Робот намагався кожен із них запам’ятати, аби увечері Микола Михайлович усе йому пояснив і розтлумачив. Добре було б обмацати весь цей брухт пальцями. Це ж бо зовсім не те, що спостерігати на відстані, хай навіть за допомогою універсального інфразору.

Платформа на гусеничному ходу. Навіщо вона? Маска з еластичної речовини, з двома круглими отворами, запнутими прозорим пластиком. Ні, це не пластик. Швидше скло. Скільки-бо літ тому люди використовували його замість пластику?

Овсій вимкнув інфразір. Танули дорогоцінні хвилини, а він усе ще непорушно стояв на терасі, прихилившись до алюмінієвого стовпа.

В його розпорядженні було тільки дві години, і він мав використати їх якомога доцільніше. Так наказав Микола Михайлович.

Поки Овсій розмірковував, куди