Жорж Сіменон - Порт у тумані

Але все-таки витягнув кляп. Комісар заходився дипломатично пояснювати, що сталося, і чоловік, хоч іще й не зовсім переконаний, почав розв'язувати пута, бурмочучи прокльони на адресу негідника, що заплутав подібні вузли.

Прибиральниця закусочної вийшла надвір і почала відчиняти віконниці. Море ще ревіло, хоч вітер угамувався, але вже не було такого гуркоту, як вночі. Великий вал сунув з відкритого моря і триметровою хвилею розбивався на піщаній мілині. Гуло так, немов од кожного удару хвилі йде луна по всьому континентові.

Рибалка був маленький, старий, зарослий бородою; він ніяк не міг до кінця подолати свою недовіру й не знав, що тепер робити.

— Все-таки треба повідомити поліцію.

— Я ж вам кажу, що я сам з поліції, дарма що в цивільному.

— Поліцай, а сам у цивільному… — бубонів старий. Ця пригода збентежила й налякала його.

Погляд старого мимоволі звернувся до моря. Оглянув обрій, зупинився на чомусь праворуч від молу, в напрямку Гавра, а потім з жахом втупився в Мегре.

— Що з вами?

Рибалка од хвилювання не міг і слова мовити. Мегре зрозумів усе, коли сам глянув на обрій.

Вода із затоки відступила далеко в море. Пісок кольору достиглої пшениці простягнувся вдалину більше як на милю, аж ген туди, де розбивалися хвилі прибою.

Праворуч від молу, не далі як за кілометр, сидів на мілині корабель — наполовину в піску, наполовину в морі, під могутніми таранними ударами хвиль.

Дві щогли, з них одна з прямокутним вітрилом. Шхуна з Пемполя. Інакше кажучи — «Сен-Мішель».

З того боку все було тьмяне — і море, і небо, так що годі розгледіти межу між ними. На цьому тлі вирізнялось тільки чорне громаддя судна.

— Вони хотіли вийти в море занадто пізно, після повного припливу, — прошепотів вражений рибалка.

— Таке часто трапляється?

— Інколи! Було не досить води у фарватері! А течія Орни відкинула їх на мілину Чорних Корів…

— Треба повідомити начальника порту…

Метре зауважив, що чоловік машинально повернувся до будинку Жоріса, потім схаменувся й буркнув:

— Так він же…

Промовиста, хоч і на перший погляд незначна деталь!

І старий пішов у іншому напрямку. Судно, яке зазнало аварії, напевно, помітили й інші, можливо, з церковної паперті, бо капітан Делькур, напіводягнений, уже поспішав сюди у супроводі трьох чоловік. Він неуважно потиснув руку Мегре і навіть не помітив, що комісар увесь мокрий.

— Адже я їм казав!

— Вони попередили, що мають вийти в море?

— Власне кажучи, коли я побачив, де вони пришвартувалися, то подумав, що не чекатимуть наступного припливу. Тоді й порадив хазяїнові берегтися течії…

Усі вийшли на пляж. Треба було пройти через глибокі калюжі, де лишалося ще води сантиметрів на тридцять. Та й ноги загрузали в піску. Шлях був довгий і виснажливий.

— Вони в небезпечному становищі? — поцікавився Мегре.

— Вони вже, напевно, пішли зі шхуни. Якби ні, то підняли б аварійний вимпел, подавали б якісь сигнали…

І раптом занепокоївся:

— Але ж вони були без шлюпки… Адже пригадуєте?.. Коли пароплав привів шлюпку на буксирі, її поставили в басейн…

— То що?

— Отже, вони мусили б дістатися берега плавом… Або скоріше…

Делькур не знав, що й думати. Деякі речі його бентежили.

— Мене дивує, що вони не кинули якір, аби не дати шхуні повалитися набік… Якщо, звичайно, її не повалило одним ударом… І все-таки…

Підійшли вже зовсім близько. Видовище вражало. Весь кіль «Сен-Мішеля», вкритий зеленою підводною фарбою, обліплений черепашками, що в'їлися в дерево, був на видноті.

Моряки почали оглядати судно з усіх боків, шукали пробоїну, але не знаходили.

— Просто сіли на мілину…

— Нічого серйозного? — спитав Мегре.

— Власне, коли буде приплив, буксир легко витягне судно звідси… Тільки ніяк не збагну…

— Чого саме?

— Чому ж вони облишили судно… — відповів капітан Делькур. — Це так не схоже на них — злякатися… Вони знають, що шхуна міцна… Тільки гляньте на цей корпус!.. Гей, Жан-Батисте!.. Неси сюди якусь драбину…

Він хотів вилізти на похилений корпус більше шести метрів заввишки.

— Вже не треба!

Зі шхуни звисали обірвані ванти. Чоловік, котрого покликав капітан, вчепився за трос і видряпався нагору, як мавпа, деякий час погойдався в повітрі і стрибнув на палубу. Вже за кілька хвилин він спускав до них мотузяну драбину.

— Нікого на борту?

— Нікого!

За кілька кілометрів вздовж берега виднілися будинки Діва, заводські труби, далі можна було розрізнити Кабур, Ульгат, скелястий мис, за яким вгадувалися Довіль і Трувіль[4].

Мегре виліз на судно більше для годиться, і відчув себе дуже незручно на стрімко похиленій палубі. Тут йому стало болючіше, ніж якби шхуну поглинуло розлючене море!

В каюті на підлозі валялись уламки розбитих склянок, двері шаф розчинені навстіж…

А начальник порту не знає, що робити! Адже не йому належить це судно! То чи мусить він розпочати рятувальні роботи, викликати буксир з Трувіля, брати на себе відповідальність за все це?

— Якщо він залишиться тут ще на один приплив, йому капець! — заявив капітан.

— Гаразд! У такому разі спробуйте зробити все необхідне, щоб врятувати корабель… Можете сказати, що я взяв на себе…

Ніколи тут не бувало такого похмурого, такого глухого неспокою. Мимоволі всі поглядали на безлюдні дюни, нібито звідти можна було чекати появи людей з «Сен-Мішеля».

А цікаві — дорослі й діти — підходили й підходили з села. Коли Мегре дістався до Уїстреама й проходив через порт, до нього підбігла Жюлі.