Володимир Парал - Війна з багатоликим звіром

class="book">— ТСЗ і досі триває. Сьогодні він діє так само, як і завжди, — відрубав Станіслав.

— Лише для нас двох. Хіба інші зважають на це?

Тишу клубу збурювали звуки веселої музики та спів, що долинали з сусідніх квартир.

— Святвечір людина мусить святкувати вдома, — сказала Леона, підвівшись, щоб іти. — Візьмемо цю ялинку з собою? Адже вона наша.

— Можливо, я пізніше ще сюди прийду.

Подружжя Бімонів, закутавшись у ковдри, сиділо в пітьмі власної квартири, освітлюючи ліхтариком пляшку холодного вина.

— Страшенно холодно, — зітхнула Леона, рушивши до спальні за лижними штаньми.

— Але ж досі ми це витримували…

Майже в кожному вікні верхніх поверхів будинків зухвало горіла бодай одна свічка… маленький, теплий і живий вогник.

— Відзначати святвечір при ліхтарі — таке могло спасти на думку лише нам двом, — в’їдливо мовила Леона. — Тобто, тобі.

Наступного дня, 25 грудня, люди блювали, гикали й перетравлювали з’їдене. Ледве перетравивши, знову почали вминати аж до самого вечора, а після важкої ночі, гикавки та пиття соди все повторили спочатку. У ласуванні та байдикуванні минув і третій день свят. На перегодованих тілах знову з’явилися бурі нарости, які швидко збільшувались до розмірів товстих сардельок. Ну то й що з того! Кілька днів дієти та вправ — і цього можна легко спекатись, так навіть говорили по телебаченню. Свята собі псувати ми не дамо!

— Я просто обожнюю індика з каштановою начинкою! — виголосив Еда Роган (крізь його сорочку вже просвічували руді нарости), насилу доїдаючи другу порцію та кладучи ще й третю.

— Може, й на завтра собі трохи лишиш? — озвалась Павла.

— А може, пробіжишся з нами? — докинув Міхал.

— Підігріта їжа — це вже не те, — засопів батько з набитим ротом. — А завтра на роботі я набігаюся більше ніж треба.

Далеко не всі піддалися святковому обжиранню. Глибоким снігом поміж будинків тяглася довга вервечка спортсменів на чолі з незмінним Станіславом Бімонем, який пробігав щодня по десять кілометрів за програмою олімпійського десятиборства. Міхалові Роганові надовго духу не вистачило. Замкнувшись у своїй кімнаті, він знімав сорочку і перед дзеркалом довгою лінійкою відколупував бурий висип. Ой-ой! Ой, ой, ой! Ну, нічого не вдієш. Коли робиш татуювання, очевидно, болить набагато дужче. Справжній чоловік мусить усе витримати. А я хочу бути справжнім чоловіком.

Жінкам більше поталанило. Щоб нагодувати своїх ненажерливих домочадців, довелось таки попобігати, через це Павла й Тіна уникли бурої недуги.

— В Тібора цієї погані вже чи не більше, ніж своєї власної шкіри… — поскаржилася Павлі стримана Тіна, зустрівшись із нею в коридорі з повними мисками.

Дехто, ясна річ, знайшов інші засоби лікування. Кажуть, Леону Бімоньову її невгамовний Станіслав об’їдає щодня перед сном, та й Ріта Недомова робить те саме.

В останній день свят Ріта підвелася з ліжка на диво пожвавлена. І зовсім весела. Вона ніби несподівано порозумілася з бурою недугою.

XV

Першого по святах буднього дня, 27 грудня, вийшовши вранці на вулицю, ми ледве не задихнулись від п’янкого чистого повітря (якого наше місто не пам’ятало, мабуть, уже років сто) і заходилися протоптувати стежку в чистому, без кіптяви, снігу. Вервечки слідів, що тяглися з крайніх будинків, поступово ширшали. Нам, колишнім членам оборонних та прибиральних бригад, нічого вже було робити на подвір’ях. Ми знову перетворилися на дослідників, керівників, проектувальників, медсестер та бібліотекарів — кожен знову працював на своєму місці, але відчуття перемоги додавало всім нам радості.

Технолог-експериментатор відділу головного спеціаліста концерну ПЧХП кандидат наук інженер Станіслав Бімонь, незважаючи на свої титули, рано-вранці вдяг тренувальний костюм, захопивши цеберку, мітлу та ганчірку, разом із секретаркою Тіною Триковою та іншими працівниками найперше дав ідеального ладу корпусові В. Прийнявши потім крижаний душ, він знову старанно вдягся (сьогодні на ньому була сорочка з темною краваткою), страшенно скучивши за роботою, пішов до свого скромного кабінету.

Ось і металевий стелаж з мікрофільмами, журналами та книжками — ціла скарбниця сучасних наукових знань. Відімкнувши шухляду, Станіслав поклав до рота квадратик білувато-сірої сітчатки «хліба майбутнього», відхиленого комісією. Тепер на міланську виставку хотіли послати Роганове штукарське пиво з морозивом, смородиновий сир і заячину з горобиною… Але чи буде Мілан і чи відкриється виставка після цієї рудої катастрофи? Чи знайдеться золото на медалі?

Станіслав ретельно жував свій штучний хліб. Смак був такий самий, як і раніше. Руда навала не зачепила хліба. А тепер, можливо, навіть посприяє, якщо людство сприйме мазутову катастрофу як аргумент.

— Можна? — виглянула з-за дверей Тіна. — Я сьогодні сама. Еда, мабуть, відсипається після свят.

— Шеф може собі це дозволити.

— Тібора я теж не могла витягнути вранці з ліжка. На ньому цієї коричневої погані стає чимраз більше… Я до цього вже призвичаїлась. Але сьогодні мені здалося, ніби якісь зміни почали відбуватися і в характері Тібора…

— Не перегодовуй його, Тіно.

— А замість свинячої печінки запропонувати екохліб, так?

— Від цього хліба він одразу видужав би.

— Мені теж цього хотілося б! Але тепер я часом думаю… Знаєш, на Тіборі тих наростів уже стільки, а на мені майже немає… Чи справедливо це? Якщо ми чоловік і жінка, то в нас усього б мало бути порівно, правда ж? Щоб ми були в однаковому становищі.

— Якби твій Тібор зламав ногу, ти також зламала б? Ти його дружина і мусиш допомагати йому, лікувати й пестити.

— Люди кажуть… Вибач, Станіславе, але я чула… ніби ти щодня об’їдаєш у Леони…

— Намагаюсь її вилікувати. Адже я з цим упораюся легше, ніж вона.