Алістер Маклін - Куди залітають лиш орли

двері. Він перетнув подвір'я, спинився біля драбинки, приставленої до вертольота, й поглянув на механіка, що працював біля двигуна, — високого чоловіка з невдоволеним виразом на тонкому інтелігентному обличчі. Смітові подумалося, що він і сам, певно, був би мало вдоволений, якби довелося працювати на морозі голими руками з залізними деталями.

— Ви — пілот? — запитав Сміт.

— А що, не схожий? — з гіркотою відповів чоловік у комбінезоні, відклавши ключа й похукавши на руки. — У Темпельгофі в мене два механіка: один — селюк із Швабії, а другий — помічник коваля з Гарцу. А тут як хочеш лишитися живим, то мусиш бути сам і механіком. А що вам треба?

— Не мені. Рейхсмаршалу Роземайєрові. Вас до телефону.

— Рейхсмаршалу? — Пілот був спантеличений. — Але ж я розмовляв із ним менше, ніж чверть години тому.

— Щойно отримали наказ із Берліна. Здається, терміновий. — У Смітовому голосі забриніло нетерпіння. — Вам краще поспішити. Крізь головну браму, перші двері праворуч.

Коли пілот сходив драбинкою вниз, Сміт відступив убік і, наче випадково, роззирнувся довкола. Вартовий з собакою був за якихось двадцять футів, але не звертав на них жодної уваги. Сховавши підборіддя глибоко в комір, а руки в кишені, він був надто заклопотаний чимось своїм, щоб помітити щось підозріле. Сміт пройшов услід за пілотом у браму, непомітно дістаючи пістолет і переводячи запобіжника.

Він не мав наміру бити пілота пістолетом по голові, але вибору не залишалося. Бо щойно той побачив, як Шаффер цілиться в нього з відстані чотирьох футів, плечі його здригнулись, і Сміт зрозумів: зараз цей чоловік закричить. Шаффер підхопив пілота й поклав його на підлогу.

Удвох вони похапцем стягнули з непритомного комбінезон, зв'язали пілота і залишили його лежати з кляпом у роті в кутку. Комбінезон не дуже підійшов Шафферові, але той заспокоїв себе думкою, що комбінезони взагалі рідко підходять будь-кому. Надівши пілотового кашкета й насунувши на очі козирка, він вийшов.

Сміт вимкнув світло, відхилив штору і став з пістолетом у руці на такій відстані од вікна, щоб його ніхто не міг помітити знадвору. Шаффер саме підіймався драбинкою до вертольота. Вартовий стояв зовсім поруч із ним. Тепер він сховав руки в рукави, намагаючись зігрітися.

Через півхвилини Шаффер спустився, тримаючи в лівій руці якусь деталь Ступивши на землю, він уважно оглянув її, гидливо труснув головою, привітав правою рукою вартового й попростував до дверей, коли він входив у кімнату, Сміт знову зашторив вікно й увімкнув світло.

— Швидко впоралися, — похвалив Сміт.

— «Його окрилив страх», як кажуть поети. Я завше поспішаю, коли нервуюся. Чи бачили ви, які зуби в того псиська? — Шаффер ще раз оглянув деталь, а тоді жбурнув її на долівку й потоптався по ній. — Коробка розподільника. Б'юся об заклад, що другої такої для цього двигуна в Баварії немає. А тепер ви накажете мені ще й зіграти роль телефоніста?

— Ні, на цю ніч досить, тепер з нас вистачить і лейтенанта Шаффера, тихого американця за кордоном.

Шаффер стягнув з себе комбінезона й накинув його на зв'язаного пілота. — Холодна ніч. А ще ж цей телефон…

— Так. Але спершу треба дізнатися, чи далеко вони посунулися зі стариганом Карнебі.

Піднявшись двома поверхами вище, Сміт спинився перед дверима посередині головного коридора, кивнув головою Шафферові, і той натиснув на кнопку вимикача. Коридор поринув у майже цілковиту темряву. Сміт легенько повернув ручку й тихо прочинив двері. На дюймів п'ятнадцять, не більше. Ту ж мить обидва прослизнули в щілину, і Сміт тихо причинив за собою двері.

Кімната (якщо таку величезну залу можна назвати кімнатою) була щонайменше сімдесят футів завдовжки й тридцять — завширшки. Другий її кінець був яскраво освітлений трьома великими канделябрами, а той, де стояли Сміт із Шаффером, навпаки, потопав у темряві.

Стояли вони не на підлозі, а на підвищенні футів на дванадцять над підлогою. Це була простора галерея менестрелів, прикрашена химерним різьбленням на дубі. Вона тяглася на добрі футів тридцять уздовж коротшої стіни й заходила приблизно на чверть довжини довших боків зали. На ній стояли ряди дерев'яних лав, а обік дверей, крізь які ввійшли Сміт із Шаффером, височіли органні труби. Той, хто це побудував, певно, любив орган і хоровий спів чи принаймні думав, що любить. З середини галереї, якраз навпроти дверей, сходи з різьбленими балясинами вели до того, що звалося «золотою вітальнею».

«Влучна назва», — подумалося Смітові. Все там було золоте або золочене. Густий ворс величезного золотавого килима від стіни до стіни змусив би позеленіти від заздрощів навіть білого ведмедя. Важкі бароккові меблі зі звивистими зміями та головами горгон були золочені, а величезні лави й крісла оббиті золотистою на колір замшею. Канделябри були позолочені, а над величезним білим, облямованим золотом каміном, де горіли грубі соснові поліна, висіло також величезне біле дзеркало в позолочний рамі. Важкі портьєри були наче куті з золота. На цьому тлі якоюсь помилкою здавалися дубові панелі, але й вони, певно, колись були позолочені, тільки позолота з часом стерлася. Зрештою, подумав Сміт, ця зала цілком гідна божевільного баварського короля, який сховався в ній від світу.

Троє чоловіків зручно сиділи біля вогню. На їхніх обличчях відбивався хід дружньої бесіди за кавою та коньяком, що їх подавала з золотого ж таки візочка Анна-Марі. Сама Анна-Марі, як і дубові панелі, трохи «випадала» із загального стилю: замість золотого оксамиту на ній була біла шовкова сукня, що дуже пасувала до її білявого волосся. В ній дівчина мала такий вигляд, наче зібралася до опери.

Чоловіка, що сидів до них спиною, Сміт ніколи доти не бачив. Але, відразу ж упізнавши двох інших, він зрозумів, хто цей третій: полковник Пауль Крамер, заступник начальника німецької таємної служби: МІ-6 вважала Крамера найяскравішою постаттю в розвідці рейху, людиною, яку слід поважати й боятися. Про Крамера говорили, що він ніколи не помиляється вдруге, але ніхто не міг пригадати випадку, коли він помилився вперше.

Сміт побачив, як Крамер нахилився, підлив собі в чарку «Наполеона» й поглянув спершу праворуч, на літнього, але все ще підтягнутого чоловіка у формі рейхсмаршала