Володимир Миколайович Шитик - Остання орбіта

Павло був врятований. Але він навіть не відчув радості. Джерело енергії загинуло. Апатія охопила Павла. Похід закінчився безрезультатно. Машинально він звірив напрям зворотного маршруту і, байдужий до всього, навіть до тривожних нагадувань аварійної установки, побрів назад.

Він втратив уявлення про час. Зникла з неба зірка, яка називалася тут Сонцем, а він байдуже йшов і йшов.

Настала мить, коли Павло, знесилений, осів у м’який порох. Стомлене тіло ослабло, вії склепилися самі собою. Він не розумів потім, що це було: короткий сон чи непритомність. Та це і не мало значення. Потрібно було йти, не зупинятися, щоб донести звістку.

А так добре лежати! Він полежить ще зовсім трішки і потім піде. Він зовсім не спить, хоч вії ніби налиті свинцем. І це зовсім не марення…

Павло сів. Навколо було світло, як вдень на Землі. Яскраве сонце сліпило очі. Павло увімкнув світловий захист. Сонце, що висіло в тій стороні, де був їх «Набат», вистрілило блискавкою і розпливлося.

Павло підхопився на ноги. Промайнула думка, що з його товаришами щось трапилося. Апатію немов рукою зняло. Потрібно йти, поспішати! І він йшов, падав, повз, підводився, знову падав, задихаючись від слабкості.

Павло не помилився: він справді бачив вогняну кулю, яка своєю яскравістю не поступалася Сонцю…

Широкий промінь прожектора увірвався в печеру і уперся в якусь перешкоду далеко в глибині. По рівній, немов відшліфованій кам’яній підлозі, на якій після вибуху лежали залишки породи, Бурмаков і Вітя підійшли до стіни. Вона була чорна і блискуча, не схожа на жоден матеріал, який вони досі зустрічали на Плутоні. Бойок механічного бура, який здатен був пробити товсту броньову сталь, відскочив від стіни і зламався.

— Одне з двох, — розглядаючи скалки наконечника, сказав Бурмаков, — або ми зустріли незвично тверду породу, або вона має штучне походження.

Замінили бойок, стали підкопувати м’якші шари біля основи стіни. Перед ними виявилося щось схоже на ящик. Внизу, вгорі, по боках цього великого ящика були такі ж гладкі чорні стіни. Комбіновані ультразвукові і електронні вимірювачі визначили, що він має форму куба. Плазмовий промінь з температурою двадцять тисяч градусів не зміг розрізати стіну. Бурмаков зміряв температуру того місця, де щойно намагався зробити розріз, — вона була такою ж, як і до дотику плазмового вогню. Чорна речовина не нагрілася ані на градус. Більше того, вона не пропускала ні електричних, ні магнітних хвиль. Локатори виявилися безсилими в спробі зазирнути за стіну.

Ті ж таки вимірювачі повідомили вражаючу цифру. Вага куба заввишки в три людські зрости, якщо перекласти на земні одиниці, становила декілька сотень мільйонів тонн.

— Іграшка, — постукав Бурмаков по чорній дзеркальній поверхні. — Ідеальна інертність.

— А якщо він суцільний? — Вітя ще раз включив вимірювач.

Невидимі хвилі полинули в ґрунт навколо куба, намагаючись пробитися крізь його непроникні стіни. Стрілки циферблата заметушилися і поповзли убік від середньої позначки. З-під пера осцилографа виповзла ламана крива.

— Куб порожнистий! — урочисто промовив Бурмаков. — Він штучного походження.

— Люди? Правда, Степане Васильовичу, люди? — Вітя торсав Бурмакова за руку.

— Розумні істоти! Коли це зроблено, ким і де вони, ми поки не знаємо. Але бачимо результати їх творчої праці. Цей куб, здається, — сховище. Воно надійне, його стіни не піддаються звичайним силам, які самі по собі можуть виникнути в природі. Я розумію, тобі, Вітю, хочеться почути відповіді на безліч питань: з чого куб зроблений, навіщо, що там всередині? Але я можу тільки здогадуватися. Схоже на те, що стінки виготовлені з нуль-речовини, яка не має атомів і електронів і складається з самих нейтронів. Вона дуже щільна, один кубічний сантиметр нуль-речовини важить сто тонн. Жоден земний механічний інструмент не в змозі розрізати її. Вона в півтора мільярди разів міцніша, ніж сталь найвищих марок.

— А як ми проникнемо всередину? — Вітя був розчарований.

Стояти на порозі чужого світу і відступити від нього! Пролетіти мільярди кілометрів і раптом визнати свою безпорадність!

— Спробуємо, — сказав Бурмаков і подумав, що навряд чи є в цьому особлива необхідність. Вони знову відхиляються від головної мети — пошуків пального. Але який учений може втриматися від спокуси пізнати нове, навіть ціною власного життя, якщо тримає в руках хоч тоненьку нитку, яка повинна вивести його до великого відкриття? І вже упевнено пообіцяв: — Проникнемо.

Він не мав на увазі нічого певного, коли говорив це Віті. Просто згадалися досліди в лабораторії відомого фізика, які йому доводилося спостерігати. У лабораторних умовах фізикові вдалося отримати дещицю нуль-речовини. Досліди ледве не закінчилися катастрофою, бо у вакуумну кулю, де знаходилося нуль-речовина, потрапив спрямований промінь негативних мезонів. Вибух зруйнував лабораторію, добре, що отриманої речовини було мало.

Ось у Бурмакова і з’явилася думка спробувати розрізати куб мезонним променем. Декілька годин просидів він біля обчислювальної машини. Теоретично наче підтверджувалася така можливість. Ще кілька днів він конструював мезонатор, здатний випромінювати спрямований постійний потік негативних мезонів. На Плутоні не потрібно було турбуватися про вакуум. Тут він був замість атмосфери.

І ось настав день, коли знесиленому Павлові здалося, що він побачив сонце.

Йдучи на дослід, Бурмаков не зміг умовити Вітю залишитися в кораблі, а наказувати не став.

— Загинемо, то разом, — по-дорослому відповів йому хлопчик, — все одно без вас ми не зможемо повернутися на Землю.

Вітя був весь час поряд з командиром. Вони удвох встановлювали мезонатор, потім мовчки чекали, поки осяде невидимий пил, піднятий, очевидно, їх вовтузінням.