Володимир Миколайович Шитик - Остання орбіта

Незабаром рельєф почав змінюватися. З’явилися пагорби, нагромадження каменів. Павло вибрав якнайвищий пагорб, піднявся на нього. Десь неподалік мало знаходитися те джерело, але де? Світло ліхтарика, пропущене крізь збільшувальну лінзу, не поступалося щодо дальності дії потужному прожектору. Це дозволяло трохи краще розгледіти околицю. Поки сягав погляд тягнулися кам’яні уламки. Павло хотів було вже спускатися зі свого пагорба вниз, як раптом несподіване порівняння спало йому на думку. Всі ці горби і нагромадження нагадували павутинну мережу, і він стояв якраз в її центрі. Рівні, прямі промені-дороги розбігалися між каменями на всі боки, немов вулиці у зруйнованому місті. Від цієї думки захопило дух. Хай мертве, безконечно стародавнє, але все-таки місто — свідчення існування якоїсь невідомої інопланетної цивілізації.

Він не міг більше зволікати і побіг до найближчих руїн. Орудуючи топірцем як важелем, Павло намагався розхитати камені. Вони були важкі, міцні і трималися один за одного, ніби зцементовані. Через півгодини він зрозумів, що у нього не вистачить фізичних сил, щоб проникнути всередину руїн. Тоді, видовбавши щонайглибший отвір, він встромив туди атомний заряд.

Могутній вибух, що викинув сотні тонн породи, оголив шматок гладкого каменя, схожого на плиту. Під нею, мабуть, щось ховалося. Нетерплячка Павла була такою великою, що він не став пробувати очистити плиту руками, а заклав свій другий і останній атомний заряд. Знову вибух, і на місці, де щойно лежала плита, утворилася чорна порожнина.

Закріпивши трос портативної механічної лебідки, Павло стрибнув у отвір. На глибині п’яти метрів ноги стали на твердий ґрунт. Засвітив ліхтарик. Під ногами були такі самі плити, як і та, яку він щойно висадив. Але що це? Підвал, один з поверхів багатоповерхового будинку, похованого часом або якимось стихійним лихом?

У приміщенні, як Павло відразу ж назвав про себе це місце, було порожньо. Ніщо не свідчило про те, що тут раніше стояли меблі чи устаткування, ніщо не вказувало на призначення цієї величезної споруди. А що це творіння рук когось умілого і розумного, Павло вже не сумнівався. І він узявся за пошуки хоч якихось слідів, що підтвердили б його здогад.

Дальня стіна була напівзруйнована. Павло вирішив зазирнути в сусіднє приміщення. Короткий трос не пускав, і він відчепив його. За стіною виявилося щось схоже на коридор. Павло витягнув кіноапарат і, увімкнувши його, зробив крок в коридор.

Сигнал аварійної електронної установки пролунав не до речі. Вона повідомляла, що запасів кисню і харчів залишилося на сто годин. По-доброму, то слід було повертатися. Але хіба міг він зупинитися на порозі таємниці, не зазирнувши у неї. Павло сів, підкріпився рідким обідом і, відпочивши трохи, перевів важіль подачі кисню на три чверті норми, ослабив світло ліхтарика. Він почав економити: дослідження тільки починалися.

Коридор метрів через сто розділився на два ходи. Павло вибрав правий. Потім з’явилися поперечні ходи. Павло пішов навмання. Спочатку він умикав світло, але коридор усюди був однаковим: плити внизу, плити зверху, плити з боків. Заощаджуючи електроенергію, він довго брів у темряві, минаючи якісь переходи, поки не вперся в глухий кут. Павло спробував уявити зворотний шлях — і не зміг. Заблукав? Загинути тут, де тебе ніхто і ніколи не знайде? Страх на мить паралізував волю, і Павло ледь не закричав. Але він примусив себе засвітити ліхтарик, озирнувся. Від електричного світла стало легше. Павло навіть знайшов у собі сили посміхнутися: «Оце так сурдокамера. Така й не снилася, либонь, нікому на Землі».

Приміщення, куди він потрапив, було порівняно невеликим, приблизно на сто метрів квадратних. Уздовж стін, під ногами лежали купи трухняви — все, що залишилося від чогось, що знаходилося тут колись. Вмить забувши про своє становище, Павло увімкнув кіноапарат, водячи ним навсебіч, прагнучи не пропустити жодного сантиметра простору, що оточував його. Потім він присів над однією з куп, — розворушив її топірцем. Трухнява була не схожа на навколишній порох. Павло обережно насипав її в скляночки і сховав їх у заплічний мішок. Потім випростався, відійшов до виходу, озирнувся. Ні, все-таки це було житло тутешніх розумних істот. Тепер у цьому він переконаний. Онде, мабуть, стояло ліжко, поряд з ним друге, третє. Купи тут мають вигляд довгастих горбиків. І, можливо, ці істоти так і залишилися на них лежати після своєї загибелі. А ліворуч горбики круглі, можливо, це стільці, столи… Як шкода, що він не може зробити на місці аналізи цих решток. Треба набрати їх якнайбільше. І Павло знову почав наповнювати свій заплічний мішок.

Шукати вихід він почав лише після другого нагадування аварійної установки. Запасів залишалося тільки на сімдесят годин.

Ще двадцять годин він блукав по цьому підвальному лабіринту, поки знову не потрапив у ту саму, як він назвав її, житлову кімнату. У відчаї Павло притулився до кута біля входу. Хвилину-дві постояв, переводячи втомлене дихання, і кинувся з кулаками на протилежну стіну, що закривала глухий кут. Руки, одягнені у важкі захисні рукавички, несподівано ковзнули, і він осунувся на підлогу. Падаючи, Павло встиг помітити, що після дотику його рук залишилися прозорі смуги. Він швидко підхопився, почав стирати пил зі стіни.

Промінь ліхтаря освітив ще одне приміщення, що знаходилося за прозорою перегородкою. Павло побачив виблискуючу увігнуту чашу, відкриту догори. Вона стояла на тонкій і довгій підставці-ніжці, що основою ішла кудись униз.

Павло довго дивився на диво, що відкрилося, здогадуючись, що це, очевидно, і є один з тих самих маяків-пасток, які вони відзначили ще до посадки. Джерело енергії. Павло більше вже не думав ні про що. Він зобов’язаний був дістатися до цього джерела і принести звістку про енергію товаришам.

Бічні плити виявилися податливими, і незабаром Павло вже вирубав собі заглиблення-приступки, по яких дістався до стелі. Закріпившись там, він почав довбати верхню плиту. Раптом молоток встромився в щось м’яке, плита розкололася, завалилася, і услід за нею лавиною полетіли камені. Невідома сила підхопила Павла і шпурнула убік. Опам’ятався він на поверхні, на краю величезної вирви, що залишилася на тому місці,