Володимир Миколайович Шитик - Остання орбіта

Блакитний промінець блиснув в одвічній пітьмі печери, яку цього разу не освітлював корабельний прожектор. Ніби прозора пара заклубочилася у місці його дотику до чорної поверхні куба, мікрофони уловили легке шипіння. Бурмаков обережно провів промінцем униз, поволі описав ним коло. Робота була закінчена, якщо тільки вона дала що-небудь. Вимкнули мезонатор, засвітили ліхтарики. У печері стало світліше, але люди не наважувалися зрушити з місця. Потім Вітя не витримав, підбіг до чорного куба і вдарив по обпиляному місцю. Коло хитнулося, повернулося і, випавши в печеру, відкотилося вбік. Вітіна рука безперешкодно просунулася в порожнечу.

— Степане Васильовичу! Степане Васильовичу! Там, там… Нічого не видно.

Він забув, що тримає в руці ліхтарик і може ним освітити куб всередині. А Бурмаков не рушав з місця і не здогадувався підказати йому зробити це.

Вирізати прохід було вже зовсім простою справою. Стінки куба виявилися тонкими, не більше п’яти міліметрів. Бурмаков не помилився в своїх припущеннях: тут був склад. Приблизно сотня невеликих циліндриків, завдовжки з півметра і діаметром у десять сантиметрів, лежала, складена біля задньої стінки.

— Яке їх призначення? — покрутив Бурмаков циліндрик. — Цікаво.

— Ага, — Вітя схопив один з них і виніс у штольню. — Він не дуже важкий.

Спалахнув прожектор. При яскравому світлі циліндрик здавався коричневим. Вітя попрямував до виходу, щоб краще роздивитися знахідку.

— Погляньте, — закричав він, — ось щілинка, напевно, ковпачок відкручується!

Бурмаков узяв циліндрик, що лежав ближче від інших, зняв ковпачок. Циліндрик був порожній.

— У них нічого немає, — Бурмаков не приховував свого засмучення.

Витратити стільки часу і сил, а навіщо? Упевнений, що циліндрики порожні, він узяв наступний і не дивлячись почав згвинчувати ковпачок. Один оберт, другий… Яскраво-синя маса поповзла з циліндрика, на очах змінюючи свій колір, збільшуючись у розмірах.

Бурмаков рвонув Вітю за плече, підминаючи під себе.

Звільнившись з циліндра, золотиста куля на мить повисла над ним, загрозливо потріскуючи і витягуючись. Ковзнувши по нозі Бурмакова, куля вилетіла з штольні і там, на просторі, засяяла сліпучим сонцем.

Все це тривало не більше хвилини. Коли Бурмаков і Вітя схаменулися, навколо них було вже так темно, що промінь прожектора в двісті тисяч ват здавався тьмяним світлом гасниці.

Що у нього пропалений скафандр, Бурмаков помітив не відразу: під скафандром був ще і звичайний, легкий космічний костюм. Степан Васильович раптом відчув, що замерзає нога. Він поглянув і вжахнувся. Лічильник, проте, не показав небезпечної радіації, і Бурмаков трохи заспокоївся. Проте, нічого не кажучи Віті, він пішов на корабель і зробив собі укол протирадіаційної вакцини.

Вони обнишпорили в кубі всі закути, перекопали печеру. Бурмаков був упевнений, що поряд повинно бути щось іще. Не могли ж ті, хто зберігав тут циліндри з конденсованою енергією для якихось транзитних космонавтів або для своїх буденних потреб, не залишити ще що-небудь. Таке, що розповіло б про них більше, допомогло б розкрити призначення цієї енергії.

Проте, окрім циліндрів, більше нічого вони не знайшли. Колишні невідомі мешканці Плутона, мабуть, були економними і не розкидали даремно свої речі. А, можливо, час стер сліди? Незважаючи на знахідку, Бурмаков і Вітя поверталися до «Набата» незадоволені. Вона не наблизила їх поки ні на йоту до мети. Турбувала і доля Павла, який вже десяту добу не давав про себе звістки. Не змовляючись, вони повернули в той бік, куди він вирушив на розвідку. Йшли мовчки, не вірячи, що зустрінуть його, але і не наважуючись повернутися назад. Бурмаков прикидав уже, як пристосувати всюдихід, коли несподівано почулися короткі сигнали-виклики. Це був Павло, але працювала чомусь тільки його автоматична станція-пеленгатор. Вона подавала сигнали з району «Набата». Бурмаков і Вітя щосили побігли назад і біля корабельного підйомника зіткнулися з Павлом.

Оброслий бородою, виснажений, Павло незмигно дивився на своїх товаришів.

Його довгий погляд міг видатися божевільним, якби в ньому не палало саме життя. Воно немов світилося крізь пластикове скло скафандра.

— Він знайшов щось, — шепнув Вітя Бурмакову, під’єднуючи до скафандра Павла запасний кисневий балончик.

Павло, мабуть, почув шепіт. Його губи здригнулися, беззвучно заворушилися. Він показав пальцем на кіноапарати, що висіли на поясі.

— Проявити? — запитав Вітя, підтримуючи його за плечі.

Щось схоже на «угу» вирвалося з вуст Павла, і він поволі став осідати, непритомніючи.

Його підхопили на руки, внесли до дезокамери. Після довгих лікувальних процедур несвідомого Павла напоїли поживним розчином, зробили уколи і вклали на ліжко під антигравітаційний ковпак. Потім зайнялися кінокамерами.

Не відриваючись, дивилися люди на залишки чужої цивілізації…

— Це тільки один слід, один куточок, — заговорив Бурмаков, коли закінчилися стрічки зі скупими кінокадрами. — Які відкриття чекають тут нас і тих, хто прийде сюди опісля! Як чудово, що людина змогла вирватися за межі Землі!

— Ми побуваємо там? — Вітя збирав плівки, і весь його вигляд говорив, що він готовий рушити в дорогу хоч зараз.

— Повинні. Але не раніше, ніж дізнаємося про природу енергії циліндрів. Знову пішки туди йти користі мало, та й нікому. Павло Костянтинович зовсім слабкий і, мабуть, не скоро видужає. А я поки, як бачиш, зайнятий.

Вітя хотів було запропонувати свою кандидатуру, але, зустрівшись з суворим стурбованим поглядом командира, промовчав.

Для Бурмакова почалися дні безперервної праці, мабуть, найнапруженішої за всі його роки. Вітя, сидячи