Віктор Тимчук - Без дозволу на розслідування

і не далекі родичі, за п'ять кілометрів од міста, разом прожили вісімнадцять років, і коли б не мали нічого спільного, їх співіснування виявилося б мукою. А я не помітив у Шепеті ні неприязні, ні байдужості до Дубовенко.

Рипнули двері — Ніна, вже одягнута в зелену сукню в білий горошок, обнову із Жмеринки. Покрадьки косувала на своє плаття, на мене, очевидно, чекаючи похвали чи захоплення. А я не знав, що казати. Їй воно, звичайно, личило.

— Овва, ти мов дівка на виданні! — гукнула Шепета.

— Ой, тітко Тетяно!.. — соромливо втупилась у носки салатових босоніжок.

— Ну, біжи сюди, щебетухо, — запросила Шепета. — І босоніжки.

Ніна перестрибнула через колію, озирнулась:

— Мама жде вас!

Я подумки подякував Шепеті, що покликала її до себе.

Доторкнувся до фотокарток у кишені й постукав у двері.

— Заходьте.

Дубовенко сиділа біля стола, прибраного і застеленого білою скатертиною, по березі вишитою ружами. Лише тепер звернув увагу на кімнату: ліворуч висіла синя ширма, що відгороджувала плиту і кухонне начиння, далі стояла проста, без дзеркала шафа ще довоєнного виробництва, ліжко з двома великими подушками, руда скриня і знову ліжко, односпальне, напевне Ніни, з подушкою і ясиком, під вікном стара, аж чорна, лавка, два стільці, в кутку за рушниками ховався образ, зі стелі звисав паперовий абажур, підлога в барвистих бавовняних пілках. Усе просте, але чисте й охайне.

Присів на стілець, навпроти Дубовенко і фотокарток на стіні. Одразу відшукав Петра Карпаня, а чомусь здавалося, що його фото не буде. Розмірковував, з чого почати розмову. Дубовенко нервово перебирала довгі френзлі скатертини, і мені впали в око її руки, засмаглі, грубі, достоту чоловічі. Де ж вона їх витрудила? Чергування — робота неважка.

— На дощ збирається, — мовила. — Нехай би пройшов, прибив трохи пилюку.

— А хлібові не зашкодить? — запитав, щоб підтримати розмову.

— Тихий і короткий на ораницю, мов роса на зорі. І травичка оживе, бо вже почала жухнути, — зауважила хазяйськи.

— Хто ж у вас споживає траву?

Корівка і телятко. Їм на зиму заготовляємо з Ніною.

— Косите?

— Авжеж.

Я щосили намагався не дати погаснути нашій балачці, і невдовзі з'ясувалось, що Дубовенко тримала й кабанця, двадцятеро курей, сіяла навіть пшеницю і просо, садила картоплю, щоб не облогувала земля понад колією. Якось насіяла кавунів, і зійшли, але ворони геть подовбали, не боячись опудал…

Вона не скаржилась і не нарікала на долю. Тільки наче підсумувала своє життя:

— Без чоловіка важкувато. Але поки що, слава богові, при здоров'ї.

Отак, того не відаючи, перекинула місток у минуле, і я не забарився з нього скористатись.

— А де ваш чоловік?

Дубовенко глипнула на фотокартку Карпаня у вузенькій жовтій рамці.

— Загинув на війні.

Вона поставила мене в скрутне становище: коли покажу фотокартку з Карпаня і почну допитуватись, ніби зловлю її на неправді, і хтозна-як далі поведеться. Чи не замкнеться у собі? Чи буде щирою і а відвертою? І те, що Дубовенко вважала Карпами своїм чоловіком, мене ще більше переконало в існуванні чогось старанно прихованого від сторонніх людей. Одначе я потрапив у безвихідь, і мені нічого не залишалось, як сказати напрямки:

— Я, Ганно Микитівно, прийшов заради Карпаня Петра Дем'яновича.

— Петра Карпаня?! — і занімувала, широко розплющивши очі, потім схопилась, стала під стіною, затуляючи спиною фотокартку, немов боронячи її від мене. Склала руки на грудях, зблідла, вражена, з тремтячими губами. — Це вам Шепета?.. Ви?.. Ніні?.. — прошепотіла й осунулась на лавку, мабуть, не витримали ноги. Терла долонею лоба, безтямна і згорьована.

Я метнувся за ширму й зачерпнув у кварту води.

— Випийте, Ганно Микитівно, випийте. Шепета нічого мені не сказала. Ніну я не питав.

Дубовенко зробила кілька спраглих ковтків, заплющилась і зітхнула.

— Боже, як я боялась. І тепер усе… — Провела рукою по косах, важко розклепила повіки і змучено глянула на мене. — Шістнадцять років, відколи Ніна…

— Вам не треба боятись. Розумієте, не треба, — поставив кварту на лавку, сам трохи розгублений і схвильований.

— Якщо вона дізнається, — Дубовенко скрушно похитала головою.

Моя мати теж боялась, але її страх і переживання минули, вона зараз ніби почала жити заново.

— Це ваша особиста справа: розповісти їй чи ні, — заспокоїв я Дубовенко.

— А ви? — запитала з болем.

— Я мовчатиму, — пообіцяв.

— Що ж вас цікавить?

— Карпань: коли він приїхав? Де був? З ким зустрічався?

Крізь вікно бачив Ніну і Шепету, що стояли на майданчику блокпоста. Дівчина крутилася на всі боки, аж підвіювалось плаття, демонструючи обнову, а Шепета милувалась нею, підперши скроню долонею.

Дубовенко пересіла на стілець, лицем до стіни, щоб мати перед очима фотокартку. Зажурено дивилася на неї. Її округле миловиде обличчя змарніло і тьмяно біліло в ранніх вечірніх сутінках кімнати. Запало тривожне мовчання. Мені ввижалося, що тривога ховалася в закутку за синьою ширмою, а там чаїлась аж у плиті, в комині, де чорна і масна сажа. Здогадувався, що цю жінку повело, закрутило вагання і лиховісне сум'яття, і якщо я не допоможу їй виборсатися з нього, вона розповість лише напівправду, тоді знову в своєму пошуку збочу на манівці.

Я першим зробив крок, сподіваючись на щиру сповідь Дубовенко, і висловив припущення, що Карпань не пропав безвісти, а загинув десь тут.

— Як тут? — скрикнула. — Він пішов у село!

— Удома його не було і в частину не повернувся, — повідомив найголовніше, приголомшливе, але інакше я не міг.

— Господи! — вихопилось з грудей із стогоном. — Ви думаєте, що я… що він у мене?..

— Ні, Ганно Микитівно, я цього не думаю. Ви заспокойтесь і розкажіть усе, що знаєте, — запропонував їй і (хай простить мені Дубовенко) нишком зрадів, що