Андрій Купріянович Ткаченко - Поєдинок з абвером

Сон був тривожний. Снився нескінченно довгий коридор в’язниці. Вона бігла по ньому, а за нею лунко гупали кованими чооїтьми охоронці. «Морськи-и-и-и-ий!» — репетували вони. І враз на той крик самі по собі відчинилися двері камер, і Зіна бачила закривавлених, змучених тортурами в’язнів… Коли прокинулась, у вікнах синіло.

— Ви спали цілу добу і стогнали на весь дім, — сказала господиня. — Поїжте кнеличків. І треба йти до пана Морського, на вас чекають…

Зіна прислухалась: у світлиці двоє чоловіків розмовляли словацькою мовою.

— Я не знаю ніякого Морського, — знову рішуче заперечила розвідниця.

— Може, ви не знаєте і чорнобородого пана офіцера, з яким танцювали в ресторані? — лукаво глянула на неї господиня.

Зіна замислилась: «Що, коли це справді — воля? І вона знову побачить того, хто їй так потрібний, хто вже увійшов у її сповнене небезпекою життя і в мрії?!! А коли провокація? Вони могли довідатись про зустріч з Григор’євим у ресторані…»

— Треба йти. Як тільки смеркне — рушите, — сказала жінка і материнська, ласкава усмішка засвітилась на її лиці.

— Я нікуди не піду, — рішуче відповіла розвідниця. — Коли ці люди, — вона показала на двері, за якими все ще гомоніли чоловіки, — справді від офіцера-гардиста, з котрим я танцювала, то хай на доказ цього принесуть шарф, що був тоді на ньому в ресторані.

Господиня вийшла до світлиці. Довгенько про щось домовлялася з чоловіками. Незабаром ті кудись подались, і за ними м’яко стукнули двері.

…Коли третього ранку Зіна прокинулась, перше, що побачила, був шарф. Той самий, який запам’ятався — вогненно-червоний. Він наче горів на бильці її ліжка. А із світлиці долинали вже знайомі й веселі цього разу голоси словаків…

З Банської Бистриці розвідницю переправили в місто Зволен. Там її зустрів Григор’єв. Насамперед запитав:

— Як ви потрапили до в’язниці?

— За час роботи у ворожому оточенні я звиклася з думкою, що, можливо, колись-таки доведеться потрапити в лабети до фашистів. Але щоб це сталося так безглуздо, не чекала, — відповіла Зіна.

— А з чого все розпочалося?

— З дрібниці… Того дня, закінчивши переговори з власником магазину одягу в Банській Бистриці, я вийшла пообідати. Раптом на вулиці мене зупинив штурмбанфюрер СС. Запитав, куди так поспішаю. Щоб не завдати собі клопоту, обминула його і пішла далі. Він, мабуть, хотів мене зупинити, шарпнув за руку так, що з неї випала моя сумочка. Падаючи на тротуар, вона розкрилась. Майор вибачився, квапливо підняв її і па-бачив там «браунінг», багато грошей. Запитав, хто я та чи маю право на користування вогнепальною зброєю. Моя відповідь його не задовольнила, він забрав зброю і наказав іти з ним. Так я потрапила в поліцію безпеки. Кілька годин мене допитував сам штурмбанфюрер. Спершу поводився чемно. Обіцяв золоті гори, умовляючи розповісти про зв’язки з місцевими підпільниками, польськими та радянськими партизанами.

З його запитань я зрозуміла: їм невідомо, хто я насправді, а затримали за незаконне зберігання «браунінга». Навіть виникло припущення, що есесівець навмисне вибив сумочку з моїх рук, аби в такий спосіб перевірити, чи є там зброя. На допиті я говорила про себе те, що стверджували мої документи й наполягала на перевірці їх у Кракові. Щодо вогнепальної зброї, твердила: носила для самозахисту, коли хтось захоче відняти у мене гроші, значну суму яких я вимушена тримати при собі на витрати, пов’язані з частими поїздками в торговельних справах у Словаччині. Мої докази підтверджувала солідна сума крон в сумочці. На допиті намагалася переконати штурмбанфюрера, що звинувачувати мене в якихось стосунках з підпіллям та партизанами немає підстав. Однак він не вірив, наполягав на своєму, щоразу ставав суворішим, злився, розмахував кулаками, погрожував знищити. Не залишилось і сліду від його чемності, яку він удавано виявляв на початку допиту. Було близько півночі, коли штурмбанфюрер викликав машину і сам супроводжував мене до в’язниці. Там він представився варті: «штурмбанфюрер СС Вельгер з поліції безпеки» і наказав: «Заарештовану замкніть в одиночну камеру. Зарахуйте її за мною особисто. Без мого дозволу до неї нікого не пускайте». Коли ж мене забирав охоронець, Вельгер сердито кинув: «Іди і в камері добре подумай, чи говоритимеш правду, чи й далі будеш вдавати із себе невинне дівчисько. Але попереджую — завтра, хоч і не схочеш, та заговориш…»

Цей погрозливий натяк на тортури, правду сказати, не додав мені хоробрості. Проте я намагалася тримати себе в руках, пам’ятаючи настанови керівників-чекістів: «Головне — не хвилюватись. На всі обставини, передбачені й непередбачені, реагувати спокійно, розсудливо, бо тільки вдумливий, всебічний аналіз минулого, зробленого вчора, дозволяє впевнено і вірно діяти сьогодні, передбачати можливості завтрашнього дня, а спокій завжди загострює розум, допомагає логіці думки».

В камері аналізувала до дрібниць всі обставини, які могли б розкрити мене як розвідницю. Перевіряла свої дії, поведінку, шукала якоїсь помилки, що привела мене до в’язниці. Але нічого такого не знаходила. Отож чекала, думала і готувала себе до допиту.

Зіна на якусь мить замовкла, задумалась, важко зітхнула, немов долаючи велику перешкоду, й повела далі.

— Наступного вечора охоронець завів мене до кабінету слідчого в одноповерховий будиночок, там же, на території тюрми.

— Це буде ваш слідчий, — показуючи поглядом на того, хто сидів за столом в цивільному, — почав розмову Вельгер. — Попереджаю: він уміє допитувати навіть краще за мене. Як це він робить, переконаєтесь миттю, коли не захочете назвати відомих вам підпільників і партизанів.

Слідчий, не приховуючи задоволення від такої оцінки його здібностей, бундючно вигинав свою гладку спину і, як хижак, готовий кинутись на беззахисну здобич, дивився на мене неприємним гострим поглядом, повільно цокаючи пальцями по столі.

Штурмбанфюрер запропонував мені стілець, сам стояв неподалік дверей, і коли я сіла, наблизився до мене й запитав:

— Ти готова відповідати на запитання? Гадаю, сьогодні будеш відверта з нами і щиро розкажеш про діяльність підпільників, партизанів.

— Я вже казала: жодних підпільників чи партизанів не знаю і ніяких зв’язків з ними не мала й не маю.

— І це все, що ти придумала, майже цілу добу просидівши в камері?! — сердито вигукнув Вельгер, підступаючи