Олександр Костянтинович Тесленко - Викривлений простір

дай мені загинути. Я хочу жити. Якби ти тільки знав, як це страшно помирати з голоду, помирати, не виконавши своєї програми, свого призначення. Мене викинули за борт, красиво викинули… Вони боялись, що я буду смердіти, — Серафим закусив губу.

«Що я кажу?! Я шукаю свою загибель! Він же маргон! А я не можу навіть розмовляти. Що це зі мною?! І я зовсім не знаю, що мені робити. Я розгубився… Сухов — маргон…»

— Заспокойся, Серафиме. Все буде гаразд.

— Не вбивай мене.

— Заспокойся, Серафиме. Розкажи мені ще щось.

— Що хочеш почути, Сухов? Я все скажу.

— Ти знаєш Гіату Біос?

— Не знаю. Правда. Я не знаю її. Хто вона?

— Яке твоє особисте призначення на Землі? — суворо запитав Антон. — Мені здається, ти багато чого забув і ведеш себе дуже безтурботно.

— Моє призначення? Як і в кожного кара.

— Невже? — Сухов змусив себе зверхньо посміхнутися. — Доведеться перевірити, що ти взагалі знаєш, окрім імпровізації про ніч, колодязь і колиску. Я слухаю тебе.

— Що ти хочеш почути, Антоне?

— Земне призначення кожного кара. Повтори мені слово в слово. Мені видається, що в тебе не голова, а решето, Серафиме.

— Слово в слово? — перепитав малий, і Сухов на мить злякався, що передав куті меду, сказав щось не те.

Але відразу втішив сам себе: ініціатива в його руках, зник страх, а натомість з’явилася бентежна відвага, в нього вистачить снаги забити памороки цьому дитяті розуму маргонів.

— Так, слово в слово. Маю на увазі — чітко й однозначно.

— Кожен кар, відповідно до ситуації, приймаючи ту чи іншу подобу, повинен розділяти всіх землян на дві категорії: на тих, що зможуть працювати на маргонів, і на тих, які на маргонів працювати не зможуть. Перші залишаються жити під постійним наглядом і контролем карів, другі — знищуються, відповідно до ситуації, їхні мозок і кров використовуються для харчування молодих карів.

— Так. Все правильно, — мовив Сухов, з останніх сил стримуючи тремтіння в голосі. — А твоє конкретне завдання?

Серафим довго, зосереджено мовчав, дивився на Сухова.

— Пригадуй. Бо інакше я не гарантую тобі, що все закінчиться для тебе нормально.

— Моє завдання?

— Так. Чим ти відрізняєшся від інших карів?

— Чим я відрізняюсь? Ти й про це знаєш? Чим… Чим… — безтямно повторював Серафим і раптом знову розплакався. — Не вбивай мене… Я хочу жити. Хіба я винен, шо в мені дефект? Я намагався — і не можу. Дай ще поїсти. Але, Сухов, придумай щось справжнє, ти ж знаєш, мені треба мозок і кров. І тоді я стану каром. Ось побачиш! Я стану! Сухов, ще одного Юпітера. Хоча б… Мабуть, я тільки цим і відрізняюсь. Я не можу приймати енергію маргонів. Не можу! Мені треба мозок і кров. Червона земна кров. Пожалій мене. Допоможи.

— Ходімо до мене в кабінет. Я зроблю тебе справжнім каром.

Сухов боявся лише одного — раптом наркотичний засіб, який він постійно брав з операційної для господарських потреб (переважно, щоб мити пензлі та пульверизатор після Веронічиних фарбувальних авралів) виявиться недійовим. Хто знає, який організм у цього кара? І з кімнати не вийдеш… Він про все здогадається. І не подзвониш нікуди. Спробувати фізично подолати свого ніби вутлого супротивника Сухов не відважувався. Уявлялися двобої з отруйними зміями, хижими звірами. Антон любив дивитися подібні передачі. Вдатися до наркотичного засобу — найрозумніш. Для нього і для Серафима… Ото тільки чи подіє «засіб для відмивання малярних щіток»?

— Ходімо. Вже пора, — багатозначно промовив Сухов. — За кілька хвилин ти станеш справжнім каром. Невеличка процедура, і ти зможеш одержувати енергію від самих маргонів. Ходімо.

У кабінеті Сухов відкоркував пляшечку фторотану, хлюпнув рідину на вату і простягнув Серафимові.

— На, вдихни трохи. Лягай ось тут і вдихай. І розмовляй зі мною. Весь час розмовляй. Розповідай про все, що відчуватимеш.

Серафим слухняно взяв у руки вату і підніс до свого носа.

— Неприємно пахне, — сказав, але вдихнув глибоко. — Що це таке?

— Я потім тобі розповім… Навіщо марнувати час? Тут і мозок і кров — усе, що тобі потрібно. Скоро ти станеш справжнім каром, і тоді ми поговоримо. Домовились?

— Так. Спасибі тобі. Я знав, я відчував, що Дірар казав мені правду. А він казав: «Не турбуйся, малий, все буде гаразд. Ми подбаємо про тебе… Шкода, що змушені викидати тебе за борт. Але все буде гаразд. Ось побачиш».

— Дихай. Глибоко дихай.

— Так. Я дихаю. Цікаве відчуття. Я ніби відриваюсь від усього, зависаю в повітрі. Я лечу…

Антон підійшов з пляшечкою і хлюпнув на вату ще трохи фторотану.

— Розмовляй, весь час розмовляй зі мною. Чуєш?

— Чую. Як тебе звати насправді, Сухов? Ти давно на Землі?

— Я давно на Землі. А як мене звати, це для тебе зараз… Дихай глибоко. Зараз не це для тебе важливо. Дихай.

Серафим заплющив очі, усміхнувся.

«Це моє щастя, що фторотан подіяв. Мине ще кілька хвилин, він засне. Я подзвоню… І це страхіття закінчиться».

— Я лечу. Я провалююсь у чорний колодязь. Я народжуюсь вдруге, знаходжу наймення своє. — Серафим голосно сміявся, розплющив очі, а Сухов ще хлюпнув із пляшечки фторотану.

«Ну, ще трохи. Дихай глибоко. Пройде стадія збудження… Дихай глибоко. Давай, Серафимчику».

— Я лечу. Спасибі тобі. Я хочу жити. І зараз я навіть не думаю про маргонів. Я живу, я лечу. Я вільний птах. У найвищім піднебессі. Як тебе звати, Сухов? Ха-ха-а-а… Спасибі. Лебеді летять у