Олександр Костянтинович Тесленко - Викривлений простір

дуже швидко відчув, що ми настільки зв’язані один з другим, що становимо неподільну цільність. А потім і ці клітини поділилися, а потім наступні… Я дуже швидко звик до власної множини. Антоне, дай мені, будь ласка, аркуш паперу і олівець… Спасибі… Я поступово ріс. І от одного дня, однієї миті ніч вибухнула — я прозрів. Відверто скажу, що не був від цього в захопленні, а кожна клітина боліла, все протестувало. Але я мусив розвиватися далі. — Серафим говорив і водночас щось малював на аркуші. — Знаєш, Антоне, як смішно і неприємно бачити власну потворність, недолугість. Величезна голова, хвіст… Якби я не знав, не відчував, яким повинен бути за кілька місяців, то, мабуть, змирився б з усім, ще й переконував би себе, що досконаліших істот придумати важко. І часто заплющував очі, надовго заплющував, аби не бачити себе — потворного. А потім насолоджувався тими змінами, що відбувалися за кілька годин… Ось, глянь, Сухов, чи тобі подобаються такі істоти? — і Серафим простягнув аркуш, на якому намалював щось подібне до спрута чи кальмара: три мацаки знизу, скільки ж зверху.

— Дуже миле створіннячко… Це ти таким був?

— Ні. Я таким не був. Але скажи відверто, що б ти подумав, якби зустрівся з таким ось, тільки живим?

— А як же твоя здатність читати мої думки?

— Я хочу, щоб ти сказав уголос. Читання твоїх думок вимагає від мене багато енергії.

— Я ж і кажу тобі: дуже миле створіннячко. — Сухов витер спітніле чоло, він прекрасно усвідомлював, що все це не сон, не хворобливі видіння, але й сприймати серйозно Серафима і його розмови також не міг.

— Одне слово, Сухов, ось так виглядають істоти, що створили мене. Загалом, вони можуть бути всякими, можуть набувати будь-яких форм, але насправді вони саме такі, як я намалював. Вони — вершина досконалості. Мені треба гарно поїсти, а потім. ми продовжимо розмову. Скажу тільки: вони називають себе маргонами. Вони прилетіли дуже здалеку. І дуже розумні, мудрі створіння. Вони хочуть осісти на Землі. Вони хочуть підняти землян на вищий ступінь розвитку. І ти, Сухов, повинен мені допомогти! Допомогти маргонам. Ходімо їсти!

Серафим жадібно глитав, не розжовуючи, шматки м’яса, продукцію хімкомбінату харчових продуктів. Він їв і не міг наїстися. Шматував зубами, як дикий звір. І ледь помітно усміхався. Страшно усміхався.

— Спасибі, Сухов! — вигукнув нарешті. — Тож продовжимо. Маргони — це далека розумна цивілізація, яка хоче допомогти землянам у їхньому розвитку.

— Пробач, Серафиме, мені смішно і дико, але… Я просто змушений розмовляти з тобою, як з дорослою, розумною істотою. Скажи мені, чому ці маргони, добродії з великої дороги, ведуть переговори з землянами через таких, як ти? І, взагалі, хто є ти? Я ще нічого не можу втямити. І якщо ти хочеш, щоб я до пуття щось збагнув, то мусиш говорити конкретніше і ясніше.

— Що конкретніше і ясніше? — Серафим двозначно усміхнувся. — Ти такий дивний чоловік. Навіть думки твої читати важко.

— Це тому, що читати немає чого, — буркнув Сухов, і знову ніби випив води не ковтаючи. — Коли хтось бреше, я й сам дуже легко відчуваю. Стан людини відчуваю. Але давай не будемо розводитись… І хай тебе не дивує, що ти опинився саме перед моїми дверима. Я, може, знаю про маргонів не менше від тебе, — сказав і подивився на Серафима уважно, чекаючи на його реакцію.

Серафим, як і сподівався Сухов, насторожився.

— Не розумію тебе, — сказав.

Антон втішно подумав, що не такий страшний чорт, якщо ініціатива в твоїх руках.

— А що, власне, ти не розумієш? Я сказав цілком зрозуміло, без якихось натяків.

— Що ти знаєш про маргонів?

Сухов пригадував усі свої розмови з Гіатою Біос, її картини на стінах.

— Ти хочеш, щоб я розповів тобі про маргонів? — запитав Сухов іронічно. — Слухай! Вони… зелені. За формою такі, як ти намалював. — Антон відверто знущався з Серафима і сам дивувався, як це йому вдається.

— Так, вони справді зелені, — пробелькотів у відповідь вундеркінд.

— Але часом їхнє забарвлення дещо змінюється.

— З’являються рожеві відтінки, — було видно, що Серафим боїться, аби Сухов не запідозрив його в некомпетентності.

— Ну, от бачиш, і я дещо знаю. Знаю, що ти не маргон, — сказав Сухов, вдивляючись зосереджено в обличчя вундеркінда, водночас боячись помилитися.

Серафим відвів знічений погляд.

— Так. Я не маргон. Я — кар. Я — дитя розуму маргонів. Я — робітник. Я — виконавець. — І раптом Серафим розплакався. — Ти не знаєш, Антоне, як було страшно мені ще тиждень тому. Голод! Ти знаєш, що таке голод?! Я знаю!

Вони стояли посеред кухні. Серафим притулився до Сухова і плакав. Антонові здавалось, що тільки якийсь мент відділяє його від божевілля. Але він відчував свою силу, свою вищість у цьому химерному діалозі. І це його тішило.

— Я міг вмерти. Я міг заснути, загинути… Але спасибі…

— Мені спасибі, — тихо мовив Сухов, відчуваючи щирість Серафимових сліз і тому продовжуючи гру сміливо і відчайдушно.

— Так, тобі спасибі, Антоне.

Серафим ще міцніше обхопив коліна Сухова, його тільце здригалося в риданнях.

— Я не знав. Я не міг знати. Що я міг знати? Мені просто снилося, що я щось знаю. В мене закладено якісь знання…

— Якась програма, — перебив його Сухов.

— Ти — маргон! — з урочистою зляканістю тихо мовив Серафим.

Сухов багатозначно насупив брови і дивився на вундеркінда суворо, мов на якогось свого пацієнта:

— Пробач, здається, це ти мені хотів щось розповісти про далеких пришельців і їхнє бажання допомогти людям у розвитку. Чи не так?

— Пробач… Пробач. Я вже нічого… Спасибі… Не