Димитр Ангелів - Сміливий чунг

Правда, він не вмів лазити по деревах з такою спритністю, як це робили дорослі чунги. Але в цьому й не було потреби, оскільки дерева не могли його врятувати від холоду та вогкості, не могли забезпечити йому надійного й зручного місця для ночівлі, не давали йому достатньої кількості їжі. Зате він міг хапати і взагалі володів пальцями передніх кінцівок далеко вправніше, ніж дорослі чунги: вони набули в нього значно більшої спритності й гнучкості, ніж у поми. Так, наприклад, чунг і пома хапали камінь, притискаючи його всіма зігнутими пальцями до долоні; малий же чунг обхоплював камінь з обох боків і тому тримав його набагато міцніше.

Задні кінцівки у нього стали товщими й мускулястішими. Пальці на них все грубшали, дедалі втрачаючи свою рухливість, через те що ними він майже нічого вже не брав, а тільки ступав під час ходьби. Долоні на них теж ставали плоскішими та незграбнішими й поступово перетворилися в ступні. Це допомагало йому тримати свій тулуб рівніше й впевненіше, і він поступово став відвикати спиратися при ходьбі на передні кінцівки, тим паче, що вони завжди мали бути вільними для захисту від хижаків та добування поживи. Порівняно з його ходою хода чунга й поми — та й усіх інших старих чунгів, хоч вони й навчилися триматись досить рівно, — схожа була на кумедне кульгання.

Чим більше виростав і міцнішав малий чунг, тим убогішою ставала земля на поживу. Холод ставав усе нестерпнішим, а кількість зграй ла-ї невпинно збільшувалась. Тепер життю чунгів загрожувало аж три небезпеки: холод, голод і ненажерливі ла-ї.

Одного ранку з неба знову посипалися м’які білі пушинки. Тепер вони падали так густо й часто, що незабаром вкрили всю землю. Чунги сподівалися, що білий покрив землі не сьогодні-завтра знову щезне. Та минув день, другий, минуло багато днів, а він не зникав. Не переставали й падати білі пушинки з неба.

Даремно чунги звертали очі до неба в надії на те, що біле світило засяє знову. Марно позирали на оголені віти дерев, шукаючи на них зеленого листу чи стиглого плода. Небо було суворе й сіре, холодне й похмуре. Біле світило не з’являлось. Віти дерев стояли голі, мертві, сухі. А пушинки зовсім засипали траву й низенькі кущі, і чунги більше не знали, де їм шукати коріння й цибулини.

Для захисту від мо-ка і ла-ї вони мали каміння, до цього додавали ще свою силу й чисельність. Щоб урятуватись від холоду, вони залазили в глибокі печери; до певної міри їм допомагав зігрітись волосяний покрив на тілі. Коли бувало занадто холодно, вони щільно тулилися в печерах одне до одного і так грілися. А от проти голоду чунги не мали ніякої зброї, крім безперервного копання й нелегкого видобування з землі коріння чи обгризання мерзлої кори на деяких невисоких кущах. Але тепер і ці кущі почали зникати під білим покривом, який дедалі товщав, а м’які пушинки все падали й падали з неба. Чунги вже ходили по цьому покриві, і їхні ступні цілком ховалися в ньому.

І от, незважаючи на страх перед мо-ка та ла-ї, незважаючи на холод і вогкість білого покриву, чунги все частіш почали сходити в долину, все дужче віддалялися від своїх печер та западин у скелях і поверталися до них уже запізна. З ранку до вечора вони копали землю, гризли, жували й ковтали все, що потрапляло їм на очі, нездатні наситити свої шлунки, бо вся енергія від з’їденої поживи витрачалася на розшуки нової їжі. Від постійного холоду пальці в них клякли, а від тривалого сидіння на білім покриві мерзли зади. Дехто з старих чунгів почав тремтіти й кашляти.

Одного вечора група чунга й поми з нестерпним почуттям голоду повернулася до печери. Всі були мовчазні й похмурі, голодні й сердиті. Малий чунг, який на той час уже досить виріс і став таким дужим, як і всі дорослі чунги, й почав виявляти більше кмітливості в своїх вчинках, першим увійшов до печери, затуливши вхід до неї своїм тулубом. В ту ж мить з глибини печери вискочив гострозубий кат-рі, кинувся на малого чунга й вп’явся пазурами йому в груди.

Гнані пронизливим холодом, а також нестримними нападами оскаженілих ла-ї, деякі хижаки заповзали в печери та западини в скелях, сподіваючись знайти в них безпечний і теплий притулок на ніч. З цієї ж причини й кат-рі опинився в печері чунгів. Дух, залишений ними, його не бентежив, оскільки то був дух не івода й не мо-ка.

Зачувши наближення чунгів, кат-рі швидко схопився й почав метушитися по печері, шукаючи щілини, крізь яку можна було б вибратися назовні, аж доки не натрапив на справжній вихід. Саме в цю мить малий чунг перегородив йому шлях, і кат-рі накинувся на нього.

Давно навчений чунгом і помою боротися й перемагати, звиклий користуватися каменем, молодий чунг зустрів його блискавичним ударом по голові. Гострі пазури кат-рі вп’ялися в груди чунга, а сам він одразу якось обм’як, розбита голова його повисла вниз. Озвірілий від болю, малий чунг кинув камінь, схопив хижака передніми кінцівками й впився зубами йому в горло. Широкі щелепи стислися, і зуби чунга прокусили шкіру кат-рі.

Крізь прокушену шкіру хлинула тепла кров хижака, потрапила малому чунгові в рот, і він мимоволі проковтнув її. По язику й піднебінню розлилося відчуття солодкуватого присмаку і тепла.

Надзвичайно приємно, на диво тепло! Це нове відчуття могло зрівнятися хіба що з відчуттям, пережитим тоді, коли він ссав грудь поми.

Наїжившись і ревучи, чунги стовпилися навколо нього і вже простягали жилаві кінцівки до кат-рі. Їм здалося, що кат-рі зчепився з малим чунгом у смертельних обіймах, і вони наблизилися до них з метою втрутитися в боротьбу. Але раптом спинилися вражені, помітивши, що кат-рі мертвий і повис у передніх кінцівках малого чунга, а той, впившись зубами йому в шию, муркотів від величезного задоволення. Потім побачили,