Мнацакан Варданович Тарян - Месник: Повісті та оповідання

повзуть два солдати. Зацокотів німецький кулемет, але він запізнився — я зі своїм «язиком» були вже в нашій траншеї… От, здається, і все, що я можу вам розказати,— закінчив свою розповідь сержант Аршавір Мкртчян.

Поки всі, затамувавши подих, слухали Аршавіра, кореспондент дивізійної газети кілька разів клацав фотоапаратом і щось нотував у своєму записникові.

* * *

Вранці про Аршавірове повернення та подвиги знали не тільки в батальйоні, а й в усьому полку.

Хлопці з відділення нетерпеливо чекали, коли він прокинеться. Командир полку наказав звільнити Мкртчяна на три дні від усяких обов’язків. Аршавір спав цілісінький день.

Найдужче, мабуть, раділи командир відділення старший сержант Хмельницький та єфрейтор Пархоменко. Вони те й робили, що нищечком заглядали в землянку, де спав Аршавір,— чи прокинувся?

В Андрія Сидоренка на душі було мулько. Не знав, що робити від сорому, відчував, що товариші минають його, відводячи погляди. Боляче переживав, проте визнати свою помилку, перепросити товаришів не вистачало духу…

Пізно увечері командир першої роти лейтенант Капустін, сяючи від радості, зайшов у землянку розвідників. Старший сержант Хмельницький схопився на ноги й подав команду:

— Відділення, струнко!

— Вільно, вільно… Не треба галасувати. Хіба ви забули, що людина спить? — Капустін показав очима в куток, де спав Мкртчян.

Аршавір з великим трудом розплющився. Почувши голоси, повернувся до дверей. Побачив рідні усміхнені обличчя й сам усміхнувся, а коли помітив лейтенанта Капустіна, схопився на рівні, миттю осмикнув на собі гімнастерку, надів пілотку й віддав честь.

Лейтенант Капустін також кинув руку під козирок, потім підійшов, обняв Аршавіра, поцілував.

— Хоч і добряче нам зі старшим сержантом перепало від комісара Балашова на горіхи, та дарма. Молодець, Аршавіре, не зганьбив нас, не осоромив. А то мало не впала пляма на роту…

Аршавір опустив голову.

— Я ж не хотів, товаришу лейтенант…

Розумію,— поклав йому на плече руку лейтенант.— Ти мужній воїн, а мужні не підводять. Сьогодні капітан Балашов сказав, що тебе за виявлену доблесть представлено до нагороди. Я дуже радий, ти заслуговуєш на таку честь,— сказав Капустін і міцно потис Аршавірові правицю.

— Дякую, товаришу лейтенант. Служу Радянському Союзу!

Потім до Аршавіра підійшов старший сержант Хмельницький, обняв, як рідного брата:

— Поздоровляю від щирого серця, сержанте. Матері й Галі я вже сказав про твоє повернення, вони безмежно раді. Чекають тебе.

— Спасибі, товаришу командир відділення. Взавтра неодмінно провідаю їх.

Друзі підходили до Аршавіра, тисли йому руку, поплескували по плечі, щиро раділи. Лише Андрій Сидоренко понуро стояв осторонь, не знаючи, як йому повестися. Та помітивши, що Аршавір дивиться на нього по-дружньому, не витримав, підійшов і міцно-міцно обняв його.

— Пробач мені, товаришу сержант, я… я погано думав про тебе… помилявся,— очі його заблищали.

— Ну, гаразд, гаразд, не треба… Я навіть знати не хочу, що ти про мене думав,— заспокоїв його Аршавір.— Забудь про це, годі, добре?

Сидоренко кивнув головою і всміхнувся з полегкістю.

* * *

Вранці відразу після сніданку Аршавір поспішив до хати Хмельницьких. Ось уже чотири дні він не бачив Галю, а здавалося, чотири роки — так скучив.

Нарешті ступив на подвір’я.

Ще не дійшов до дверей, як назустріч з хати вилетіла Галя.

— Аршавіре…

— Галинко…

І більше не могли вимовити ані слова. Аршавір міцно пригорнув дівчину.

— Ой, пусти,— прошепотіла Галя.— Побачать з вулиці, соромно… Ходімо в хату.

— Любити не соромно,— сказав Аршавір.— Соромно красти чужу любов.

— Ти про що? — аж стрепенулася Галя від думки, що, мабуть, він почув од когось про Сидоренкові залицяння.

— Та я просто так сказав, люба. Хіба мало в житті трапляється?

У Галі відлягло від серця: «Не знає, то й не треба, навіщо воно йому?» — подумала й перша зайшла в хату.

— Мамо, нарешті наш Аршавір прийшов! — гукнула радісно.

— Де?.. Синку…— Мати, простягнувши перед собою руки, пішла хлопцеві назустріч.— Я вже за тобою всі очі виплакала.

— Здрастуйте, мамо,— підбіг до неї Аршавір.— Вибачте, що так вийшло.

— Здрастуй, здрастуй, синку, дай-но подивлюся, який ти.— Вона взяла його голову в свої долоні, прихилила й поцілувала в чоло.— Ну, сідай та розказуй, що з тобою сталося.

Аршавір сів на стілець, а Галя підійшла й стала біля нього поруч. Глянути збоку — ніби фотографуватися зібрались.

— Олег, правда, розказував трохи про твої подвиги, але ж воно цікавіше послухати від тебе самого,— сказала мати, сідаючи на своє звичне місце.— А ти, Галинко, принесла б Аршавірові яблучок, може, він, розповідаючи, й почастувався б.

— Ні, мамо, я теж хочу послухати. Аршавір пізніше сам піде в садок та й вибере собі яких схоче.

— Так, мамо, Галя правильно каже,— прийшов їй на допомогу Аршавір.— Я люблю походити по садку, прямо з дерева яблучко з’їсти.

— Добре, сину, хай буде по-твоєму.

Аршавір глянув на Галю, вона тихенько пригорнулася до нього й поцілувала в щоку.

— Ну, Галинко, не заважай, хай розказує.

Мати відчула той поцілунок, й Аршавір уже вкотре подумав, що зір їй заміняє її добре серце.

Щоб не зловживати терпінням жінок, він почав розповідати. Розказував про все, що з ним сталося за ці останні дні. Мати слухала дуже уважно, але не так, як його товариші,— в тих у очах світився веселий захват, а в неї обличчя