Мнацакан Варданович Тарян - Месник: Повісті та оповідання

було таке схвильоване, ніби ще й зараз, ось у цю хвилину, на Аршавіра чатувала небезпека. Вона часто зітхала, ойкала, іноді не витримувала й перебивала розповідь:

— Слава богу… Молодець, сину, так і треба… Ох, у мене аж мороз по шкірі…

А коли Аршавір закінчив оповідати, вона довго мовчала, похитуючи головою, потім сказала:

— Хай же доля завжди буде ласкава до тебе, сину. Хай біда обходить тебе стороною… Ну, а тепер ідіть у садок, скуштуйте яблучок,— і лагідно всміхнулася.

Справді, вони з Галею тільки цього й чекали. Взявшись за руки, відразу вискочили з хати.

* * *

Ось уже третій день од ранку й до вечора Аршавір проводив у домі Хмельницьких.

Насолоджувався духмяним повітрям дозрілого саду, тішився тим, що вони з Галею разом,— можна наговоритися, надивитися одне на одного…

Та водночас не полишало гостре відчуття минущості цих солодких днів, бо йде війна, тож рано чи пізно доведеться йому залишити Соснівку, залишити кохану, і хто знає, як далі складеться їхнє життя, що чекає його на крутих воєнних дорогах.

Зараз Аршавір був щасливий, і в ім’я цього щастя він, не замислюючись, пішов би на будь-який подвиг, аби лиш наблизити кінець цій проклятій війні, що нівечить людські долі. Так хотілося, щоб його перша любов цвіла у світі, де були мир і тиша.

— Аршавіре,— прошепотіла Галя,— ти не будь такий одчаяка…

— Хіба краще боягузом бути?

— Ні, але трошки будь обережніший, обачніший, добре? Я боюся за тебе… Як подумаю, що ти міг не повернутися…

— Не міг,— сказав він, дивлячись у її голубі очі.— Ти ж чекала. І це чекання оберігало мене. Я мусив повернутися живий.

Він голубив її оксамитним поглядом чорних очей, потім пригорнув до себе й відчув, як лунко б’ється її серце,— ніби пташина, що хотіла вирватися на волю і летіти, летіти, хмеліючи від щастя.

— Галю…

— Аршавіре…

За кілька кілометрів звідси свистіли кулі й гинули солдати, десь палали села та міста, земля стогнала від страшної наруги, а тут, у благословенному куточку яблуневого саду, два серця плекали свою любов.

* * *

Ідучи на чергову операцію — по «язика»,— старший сержант Хмельницький цього разу зупинив свій вибір на Мкртчянові, Таганашвілі, Кунанбаєві та Пархоменкові. О першій годині ночі бійці зодягли маскувальний одяг і були готові в дорогу.

— Пархоменко! — сказав командир відділення.— Я піду перший, ти — останній.

— Єсть іти останнім! — повторив наказ Олесь.

— І назад так само, зрозуміло?

— Зрозуміло, товаришу старший сержант.

Поповзом пройшли «нейтральну» зону й зовсім несподівано наткнулися на загорожу з колючого дроту — покручена витками, вона була метрів зо два завширшки й метр заввишки.

— Коли ж це вони встигли такого накрутити? — здивувався Аршавір.— Я вертався, то ще не було.

— Дарма,— сказав Хмельницький.— У Таганашвілі ножиці завжди при собі. Так?

— Так точно, товаришу старший сержант.— Таганашвілі дістав ножиці, якими крають метал, і швидко та спритно прорізав у дроті прохід. Розвідники поповзли далі.

Метрів за сто був розташований кулеметний сторожовий пост ворога. Хмельницький, порадившись із хлопцями, вирішив захопити його. Підкралися безгучно, неначе тіні. Ось уже підповзли майже впритул, і поки що їх ніхто не помітив…

У бліндаж влетіли всі разом. Кулеметна обслуга, яка складалася з трьох чоловік, від основного відділення була метрів за п’ятдесят. Усе відбулося блискавично — двох фриців кинджалами порішили на місці, а командира обслуги зв’язали і, прихопивши кулемет та всю особисту зброю, подалися назад.

Хмельницький та Мкртчян, тягнучи «язика», перші пройшли лаз у колючій загорожі. За ними прослизнули Кунанбаєв і Таганашвілі. Коли настала Пархоменкова черга, в небі несподівано спалахнули освітлювальні ракети і ворог почав стріляти саме туди, де був прохід. Дорога Олесеві була перекрита. Він одбіг, узяв розгін, щоб перестрибнути загорожу, та в останній момент спіткнувся і впав на колючий дріт. Спробував був звільнитися — нічого не вийшло. Гострі залізні шпичаки ще більше вп’ялися в його одяг, і Олесь зовсім заплутався в тому дроті.

— Ой, хлопці, Олесь упав,— перший помітив Таганашвілі й відразу ж поповз на допомогу товаришеві.

— Якось упораюся, ви швидше доправте «язика»! — гукнув Олесь.

— А ти?..— поповз назад і Хмельницький.— Як же ми підемо без тебе?

— «Язика» доправте, а я вже якось…

— Ні, ми тебе не покинемо, зараз щось придумаємо…— сказав Хмельницький й обернувся до Аршавіра.— Ви з Кунанбаєвим тягніть «язика», а ми з Таганашвілі допоможемо Олесеві звільнитися і доженемо вас.

Недалеко почулися постріли.

— Ну, Аршавіре, Кунанбаєв, кому наказано? — підігнав бійців старший сержант.— Не баріться.

— Товаришу командир відділення,— сказав Аршавір,— я сам з ним упораюся, а Кунанбаєв нехай зостається тут, вам поможе…

— Добре, Мкртчян, дій…

Аршавір взяв «язика» на плечі й розчинився в темряві.

Він уже далеченько відійшов од колючого дроту, коли з боку ворожих позицій знову шугнули в небо ракети і майже водночас вдарили міномети.

Аршавір пішов швидше. Та враз міна вибухнула так близько, що ударна хвиля штовхнула Аршавіра вперед. Він похитнувся, втратив рівновагу і впав. Осколки довкола сипалися так рясно, як пелюстки абрикосового цвіту під рвучким подувом вітру.

Раптом Аршавір відчув, що полонений сіпнувся, потім застогнав.

«Чи він, часом, не поранений? — подумав Аршавір і почав у темряві обмацувати «язика». Торкнувшись його плеча, відчув, що пальці мокрі — так, поранений…

«Ти диви,— думав Аршавір,— ті гади й свого не жаліють,