Мнацакан Варданович Тарян - Месник: Повісті та оповідання

— Ага,— вдоволено кивнув командир полку.— Ну що ж, сержанте, розповідай далі. Послухаємо.

Аршавір випив склянку води.

— Коли стемніло, вирішив заглибитись у їхній тил, а потім передумав. Залишився у лісі, щоб і наступного дня простежити за дорогою, а потім вночі перейти до лінії фронту, спробувати взяти «язика» — і до своїх.

Вночі було важко. Я вже добряче зморився, зголоднів, та й не спав. На світанку почав накрапати дощ, а потім такий припустив, що від нього й дерева вже не захищали.

Я рушив до шосе. Тут було спокійніше, ніж учора. В тил проїжджали машини з пораненими.

Нараз до мене долинули звуки губної гармошки. Згодом у просвітах між дерев я помітив чоловіка, який ішов до шосе. Був він у доброму гуморі, ледь не пританцьовував під свою музику. Нічого не підозрюючи, безтурботно простував прямо до мене. Я спершу розгубився, та потім зрозумів, що робити. За кілька кроків од мене німець зупинився, заховав гармошку в кишеню, а натомість дістав довгу люльку… Спокійно припалюючи, порівнявся зі мною і тільки-но мав поминути, як я зненацька стрибнув на нього ззаду, стис йому горлянку і тримав, поки він не вгамувався. Потім зняв з нього форму і перевдягнувся. Тепер мав на плечах погони есесівського фельдфебеля, а на грудях — залізний хрест. Зодягнув, звичайно, й плащ. Дістав з кишені документи, зрозумів, що німець — штабний служака й тілько-но отримав чотирнадцять діб відпустки.

Раптом почувся шум моторів. Я схопив автомат і прикипів до шосе. Дорогою їхало два мотоцикли з колясками, за ними чорний «мерседес» — і знов два таких самих мотоцикли. Я не встиг зрозуміти, що відбувається, чого ці машини женуться, як скажені, аж раптом побачив угорі літак із зіркою — зовсім низько над шосе. Ще мить — і він скинув бомби точнісінько в ціль. Крізь скрегіт металу почулися розпачливі людські голоси, крик і стогін.

Літак через хвилину повернувся знову, випустив кулеметну чергу й полетів. Тут я помітив, як із хмари куряви й диму стрімголов вискочило два солдати з автоматами й хотіли дременути до лісу. Але ж недаремно я сидів у своїй засідці — миттю скосив їх короткою чергою. Те ж саме сталося й з офіцером, який виліз із палаючого «мерседеса». Я заглянув у його сумку — потрібні папери заховав за пазуху. Забравши ще й пістолет, побіг до палаючої машини. Там був лише убитий водій. Зволікати не можна було, мусив мерщій тікати з того місця.

Мабуть, одійшов кілометрів на п’ять-шість на схід, коли це чую, позаду гавкають собаки. «Взяли мій слід»,— подумав я і наддав ходу. Біжу й раз по раз назад оглядаюся. Коли це ліс скінчився, я вийшов на берег річки. Не довго думаючи, кинувсь у воду. «Пропливу,— думаю,— трохи за течією, і собаки загублять мій слід».

Вийшов метрів за двісті від того місця, де заходив у воду, і рушив лісом далі на північ, уздовж річки…

Після заходу сонця переплив річку й дійшов до лінії фронту. Настала ніч. Знесилений, я впав у зчорнілу невикошену пшеницю,— не дійшли до неї людські руки в такий час. Лежав і думав, куди ж мені йти далі, аби не потрапити в лапи до фашистів. Про те, щоб узяти «язика», вже й гадки не було. Тим більше, що в разі невдачі пропало б і те, що я ніс у пазусі. Ні, ризикувати не можна було.

Лежав, напружуючи зір, і слухав, чекав, може, десь спалахне ракета чи пролунає постріл, аби зорієнтуватися. Але, як на зло, ворог і не стріляв, і не пускав ракет. Я не знав, що й робити, коли раптом почув голоси. Розмовляли двоє. Далеченько, правда, нічого не зрозумієш. Трохи згодом розмова поближчала — ідуть у мій бік. Виразно долинули німецькі слова. «Ага, мабуть, фрици зібралися на нашу передову пошукати «язика»,— думаю собі.— Ось чому не злітають у небо освітлювальні ракети. Ну що ж, ідіть — знайдете». Стиснувши в руці кинджал, я чекав. Перший фриц пройшов зовсім близько, за кілька кроків. Другий чомусь відстав.

— Гей, Лібо, шнель-шнель! — підганяв той, що йшов попереду.

Я почекав, поки він зник у темряві, потім підвівся і рушив назустріч другому — цьому Лібо. Порівнявся й кинувся на нього… Прихопивши небіжчиків автомат, пішов наздоганяти другого фрица. Він саме обізвався:

— Гей, Лібо, лос-лос!..

— Я, я,— відгукуюся німецькою мовою і підходжу до нього.

Мабуть, німець щось запідозрив, бо зупинився і, коли відстань між нами скоротилася десь до двох кроків, несподівано освітив кишеньковим ліхтариком моє обличчя.

Від розгубленості він не встиг ні звести автомат, ні вихопити кинджал. Я кинувся на нього, і почалася рукопашна. Ми покотилися по землі — то один брав гору, то другий. Нарешті мені пощастило заломити його руки за спину. Я зв’язав його. Відпочив трохи і, ще не вірячи, що впорався з таким здорованем, про всяк випадок зв’язав йому й ноги. Його автомат також повісив на плече. Потім завдав німця собі на плечі й почимчикував своєю дорогою, поспішаючи чимдалі відійти від того місця, де наробив галасу. На щастя, німці нас не почули.

Іду й час од часу намацую в пазусі папери: не загубити б, вони, напевне, більше важать, аніж оцей лантух, що гне мене до землі. Вже зовсім вибився з сил, але поспішав скористатися затишшям, поки не було ні стрілянини, ні ракет. Швидше б дістатися до «нейтральної» зони, а там уже палицею кинути…

Нарешті, доплентав, скинув із себе на землю, як мені здалося, два центнери живої ваги й полегшено перевів подих. Трошки перепочив. Звідти вже волочив по черзі то «язика», то трофейні автомати. Ви не можете собі уявити, як я зрадів, коли почув грізне, але таке рідне, таке своє:

— Стій, хто йде?! Пароль!

— Свій, хлопці, свій… Пароля не знаю… Не стріляйте, допоможіть мені…

І тут злетіла ворожа ракета і освітила усе довкола. Я побачив, як з нашого боку до мене