Мнацакан Варданович Тарян - Месник: Повісті та оповідання

Спиною до дверей сидів чоловік у німецькій формі. Капітан Бобров хотів доповісти про їхній прихід, але підполковник нетерплячим жестом зупинив його й запросив сісти. Бобров кинув зацікавлений погляд на чоловіка в німецькій формі й у його великих чорних очах, в усмішці завважив щось вельми знайоме. Десь вони ніби вже зустрічалися… Нарешті таки впізнав.

— Ох ти ж… Товаришу командир полку, але ж це молодший сержант мого батальйону, якого ми вважали дезертиром і зрадником…

Капітан Балашов і старший лейтенант Хлєбников здивовано перезирнулися.

— Так, це молодий сержант вашого батальйону Мкртчян,— сказав підполковник.— Можете, товариші, пишатися своїм воїном. Бачите ось ці пакети, карти, документи, що розкладені на моєму столі? Ви не уявляєте, який це скарб,— і все приніс ваш молодший сержант. Я вже не кажу про «язика» — фельдфебеля, про автомати, пістолети.

Справді, на столі в підполковника лежала ціла купа німецьких паперів. Бобров, Балашов та Хлєбников підійшли ближче, похитали головами, перезирнулися, наче питали один в одного, чи це їм не сниться, потім роздивилися довкола й побачили в кутку на підлозі трофеї, а за кілька метрів на табуретці сидів фельдфебель з підпухлими губами й розбитим обличчям.

— Все це схоже на диво, товаришу підполковник! — не стримавши радості, вигукнув капітан Бобров.— Я не вірю своїм очам.

— А ти вір, товаришу капітан, тут ніякого дива — вірменський народ завжди мав мужніх синів. Згадай хоча б легендарного Камо.

— Але ж, товаришу командир полку,— не втерпів Балашов,— як усе це сталося?

— Я й сам поки що знаю тільки приблизно. Тому й покликав вас, щоб разом послухати, що нам повідає цей герой… А ви, товаришу сержант,— звернувся підполковник до чергового,— виведіть поки що пана фельдфебеля, допитаємо його вранці.

Черговий, тримаючи перед собою автомат, вивів «язика» за двері.

— Ну й гладкий же, гад,— дивлячись услід фельдфебелю, сказав підполковник.— Наче вгодований кабан. Дивуюся, Мкртчян, як ти дотяг такого гевала?

— Ви, товаришу командир полку, не дивіться, що він такий здоровило,— сказав Аршавір.— То тільки зверху, а всередині він трухлявий.

Усі засміялися.

— Молодчина,— похвалив підполковник.— Ну, давай розказуй.

— Але ж, товаришу командир полку, я більше не можу лишатися в цій одежі. Прошу…

— Добре, все зрозуміло,— кинув підполковник і звернувся до свого ад’ютанта: — Лейтенанте Шустиков, поведіть Мкртчяна, нехай зніме з себе це шмаття і переодягнеться у форму воїна Радянської Армії.

— Форму молодшого сержанта, здається? — перепитав лейтенант Шустиков.

— Ні, сержанта,— усміхнувся підполковник.— Уже сержанта. Та нагодуйте його як слід, а ми, поки ви повернетеся, ознайомимося з оцим добром,— і кивнув на купу паперів, що лежали на його столі.

— Отже, ми вирушили в розвідку вшістьох,— почав Аршавір.— Старший сержант Хмельницький ішов попереду, а я останній — замикав групу. Коли вже майже пройшли «нейтральну» зону, в небі спалахнула німецька освітлювальна ракета, зацокотів кулемет. Ми залягли. Ракета погасла — знову поповзли вперед. І тут почалася стрілянина з кулемета, трасуючі кулі замиготіли в мене перед самісіньким носом. Я обхопив голову руками й притиснувся до землі. Кулемет захлинався. Кулі цвьохкали довкола — голови не підняти, а повзти означало лізти прямісінько в пащеку смерті. Безглуздо, звичайно, віддавати своє життя ні за що.

Коли кулемет, нарешті, затих, я поповз кілька метрів уперед і покликав своїх обумовленим сигналом — пташиним криком. Відповіді не було. «Невже хлопці одійшли так далеко?» — здивувався я. Скориставшись пітьмою, кинувся ліворуч, праворуч і знову повторив кілька разів сигнал, але до мене так ніхто й не обізвався. Щиро кажучи, товаришу командир полку, я злякався. Самотність завжди страшна. Таке зі мною на фронті сталося вперше.

«Що робити? — думаю.— Повернутися? Але що я відповім на численні «чому», які чекають мене? Чи зрозуміють мене товариші? Ні, треба діяти!»

Отож я вирішив іти вперед, пробратися у тил ворога, поки ще темна ніч. Мене підбадьорювала думка, що у ворожому тилу й один воїн — воїн, і якщо йому не бракує кебети, то можна зробити багато…

До світанку не втрачав я надії зустріти своїх хлопців. Та коли почало розвиднятися, я зрозумів, що сподівання мої марні. Врятувати мене міг тільки ліс, і я цілий день переховувався в ньому. Кілька разів підповзав до шосе і, ховаючись у кущах, спостерігав, що робиться на дорозі,— яка техніка рухається, які частини, одне слово, все, що цікавить розвідника.

Командир полку раптом перебив Аршавіра:

— Сержанте, ти можеш згадати, скільки танків і самохідних гармат нарахував першого дня?

— Звичайно. Спершу дванадцять танків і шість самохідних гармат, а згодом ще шість танків і три гармати.

— А скільки приблизно було піхоти?

— Можна прикинути, товаришу підполковник: проїхало шістнадцять машин під брезентом. Якщо в кожній близько двадцяти п’яти солдатів, то десь чотири сотні, майже батальйон. Я це давно підрахував, товаришу командир полку.

— Молодець! А що ти ще там помітив?

— Чотири міномети, п’ятнадцять мотоциклів — з колясками й без колясок, потім чотирнадцять підвід з вантажем,— а що саме вони везли, не знаю,— всміхнувся Аршавір.

— Але, сержанте, ти не сказав, чи все це рухалося до лінії фронту, чи в тил.

— Товаришу підполковник, та що я, хлопчисько? Називаю тільки те, що їхало на фронт.

— Ну, а назад скільки?

— Чимало, особливо машини з пораненими. Та й техніку, що вийшла з ладу, відтягували.

— Одне слово, ти на власні очі бачив, як їм перепало від нас? — весело спитав командир полку.

— Так, дехто чухатиметься довго, якщо вичухається.

— Скільки приблизно кілометрів ти пройшов від нашого переднього краю?

— Та, мабуть,