Юрій Анатолійович Пономаренко - Чинність і дія кримінального закону в часі

Прохорова М.Л. Уголовное право: Учебник. – М.: Юристъ, 1999. С. 25; Уголовное право. Общая часть / Г.Н. Борзенков, М.Н. Голоднюк, В.И. Зубкова и др. Под ред. Н.Ф. Кузнецовой, Ю.М. Ткачевского, Г.Н. Борзенкова. – М.: Изд-во Московского университета, 1993. С. 72 та інші роботи.">[251]. Тим не менше, повністю погодитися з ними не уявляється за можливе. Сказане, зокрема, стосується такої підстави, за якої, на думку О.А. Герцензона, кримінальний закон втрачає чинність, як відпадання особливих умов і обставин, на існування яких такий закон був розрахований.

Слід відзначити, що сама ідея про таку підставу втрати законом чинності не є новою. Ще відомий римський юрист Юліан писав: “дуже правильно прийнято, що закони відміняються не тільки голосуванням законодавця, а й мовчазною згодою всіх шляхом незастосування” (Дигести. 13.32)[252], маючи на увазі незастосування закону за змінених обставин суспільного життя. В радянській кримінально-правовій літературі була досить поширеною думка про те, що окремі закони набувають чинності лише при настанні певних обставин і при їх зникненні – втрачають чинність. Часто як приклад цієї підстави втрати чинності кримінальним законом наводилися закони воєнного часу[253]. Ще далі йде П.П. Михайленко, який пише, що “низка статей (КК України – Ю.П.) про військові злочини втрачає чинність з відпадінням вказаних у законі обставин”[254].

Дійсно, за окремими законами особа може бути засуджена лише за діяння, вчинені у військовий час. Однак самі ці закони можуть бути чинними як до початку війни, так і після неї: вони не набувають чинності і не втрачають її у зв’язку з війною. Стан війни лише створює підстави для застосування, для дії такого кримінального закону. Слід тому погодитися з позицією В.М. Чхіквадзе, який вказував на можливість притягнення до кримінальної відповідальності за законом воєнного часу особи, що вчинила злочин у військовий час, хай би навіть притягнення і мало місце після закінчення війни[255]. А.А. Піонтковський[256] (батько) та А.С. Піголкін[257] також вважали, що яким би застарілим не був нормативно-правовий акт, він може втратити чинність лише у випадку його скасування.

Якщо ж мати на увазі закони, видані саме у зв’язку з певними обставинами, то й у даному випадку не можна говорити про втрату цими законами чинності при зникненні відповідних обставин. На користь цього свідчать як вище наведені аргументи, так і історичний досвід. Відомо, що власне закінчення Великої вітчизняної війни не стало підставою для втрати чинності, наприклад, Указу Президії Верховної Ради СРСР від 6 липня 1941 року “Про відповідальність за поширення у воєнний час неправдивих чуток, що збуджують тривогу серед населення”[258], прийнятого у зв’язку з її початком. Цей Указ був чинним і після її закінчення, аж до того, поки не був скасований Указом Президії Верховної Ради СРСР від 13 квітня 1959 року[259].

У зв’язку з викладеним, не можна погодитися і з В.М. Василашем[260] у тому, що втратив чинність у зв’язку з проведенням в Україні грошової реформи[261] Указ Президії Верховної Ради України “Про відповідальність за виготовлення з метою збуту та збут підроблених купонів багаторазового використання”[262]. Цей Указ був чинний аж до 1 вересня 2001 року, поки він не був скасований (втратив чинність) відповідно до пункту 2 розділу І Прикінцевих та перехідних положень КК України 2001 року. Інакше слід було б погодитися з тим, що Указ Президента України, який за своєю суттю є підзаконним актом, скасував чинність Указу Президії Верховної Ради України, який відповідно до Конституції України 1978 року мав силу закону, тобто правовий акт, який має меншу юридичну силу, скасував акт з більшою юридичною силою.

Отже, кримінальний закон в тій чи іншій частині може втратити чинність з наступних трьох причин: по-перше, у зв’язку з його скасуванням; по-друге, у зв’язку із заміною його іншим законом (викладенням в іншій редакції); по-третє, у зв’язку зі спливом визначеного законодавцем строку чинності тієї чи іншої статті кримінального закону.

Скасування кримінального закону, поряд із заміною його іншим, є найбільш поширеним способом втрати чинності всім законам чи окремими його частинами. Таке скасування може здійснюватися Верховною Радою України шляхом прийняття закону про скасування (втрату чинності) того чи іншого припису кримінального закону без заміни його іншим. В такому разі з моменту набуття чинності таким законом, визначений у ньому припис свою чинність втрачає.

Крім того, відповідно до частини 2 статті 152 Конституції України закон чи окремі його положення також втрачають чинність з дня