Дмитро Чобіт - Фарисеї, або Неоголошена війна Україні

що ця потужна комерційна структура мала прибуток всього на рівні 10 %, то виходить, що це складало майже два мільярди доларів щорічно. Але хто повірить, що на торгівлі газом і нафтопродуктами прибуток обмежувався всього 10 %? Це перше. І друге. Якщо через кілька років Юлія Володимирівна оголосила призов у свої ряди акул українського бізнесу, то виходить, що у неї не все гаразд із фінансово-господарського боку, а раз так, то і цей бік її минулої діяльності є дуже вразливим, що просто недопустимо для політика, а тим більше — кандидата на керівника держави.

Я ось думаю: якщо при такому менеджменті із астрономічних сум залишились крихти лише на щоденну зміну шмаття, то, що тоді може залишитись від української економіки під таким керівництвом через 5 років?

5. Українські критерії підбору керівників Держави

За якими критеріями в Україні призначали Юлію Тимошенко прем‘єр-міністром? Голова уряду у будь-якій державі передовсім повинен мати відповідний життєвий і виробничий досвід, адміністративні навики, знати не лише мікро, а й макроекономіку, чітко розуміти механізми взаємовпливів в усіх секторах народного господарства. І безперечно — кандидат на такий високий державний пост повинен мати яскраві особисті здобутки і заслуги. А який багаж за плечами був у Юлії Володимирівни Тимошенко?

Наводжу дані за автобіографією, написаною і підписаною самою Ю.Тимошенко 15 травня 1998 року.

«У 1984 році закінчила економічний факультет Дніпропетровського державного університету.

Розпочала трудову діяльність інженером-економістом на Дніпропетровському машинобудівному заводі ім. В.І.Леніна.

У 1989–1991 роках очолювала молодіжний центр «Термінал». [77]*

З травня 1991 року працювала комерційним директором, а згодом Генеральним директором підприємства «Корпорація «Український бензин».

З листопада 1995 року по січень 1997 року працювала на посаді Президента промислово-фінансової корпорації «Єдині енергетичні системи України».

У грудні 1996 року Юлія Тимошенко була вперше обрана народним депутатом України на дострокових виборах у Бобринецькому виборчому окрузі Кіровоградської області і з цього часу аж до призначення у 1999 році віце-прем’єр-міністром з питань паливно-енергетичного комплексу працювала у Верховній Раді України членом комітету і головою бюджетного комітету. Оце й усе. Тобто на час першого обрання народним депутатом України крім праці інженером-економістом, (мабуть, з оплати праці), та чистої комерції за плечима у Юлії Володимирівни не було серйозного життєвого досвіду, виробничої практики, наукової діяльності чи навіть адміністративних навиків. З такими анкетними даними в радянські часи годі було претендувати навіть на посаду начальника планово-економічного відділу райвиконкому, не те що на керівне крісло в будь-якому районі! Про область чи республіку я мовчу.

До речі, в Наталії Михайлівни Вітренко послужний список на час першого обрання народним депутатом України набагато пристойніший.

Ю.Тимошенко в житті не керувала жодним виробничим підрозділом: ні бригадою, ні цехом, ні заводом, ні колгоспом, ні школою, ні дитячим садком; не посідала вона жодної адміністративної посади і не керувала ні містом, ні районом, ні областю. Вона протягом 7-ми років лише рулила чисто комерційними структурами. А комерція є комерція — там діють добре відомі принципи: купи дешевше — продай дорожче, і, по можливості, уникни сплати податків рідній державі. Звідси й виникають усілякі хитромудрі схеми із застосуванням бартеру, офшорних компаній і т. д. Але, скажіть, ради Бога, яка ж то економіка?

Протягом 1989–1997 років Юлія Володимирівна очолювала приватні комерційні структури, через рахунки яких щорічно перетікали десятки мільярдів доларів. Але не це головне. Вся її біда полягає в іншому — вона завжди керувала не самостійними, а цілком залежними від неї підлеглими, їй ніхто ніколи не перечив. Саме тут слід шукати причини її численних конфліктів в уряді, де вона чи не вперше в житті спробувала керувати незалежними від неї людьми. Нетерпимість до іншої думки, небажання її слухати проходить червоною ниткою крізь усі засідання, очолюваних Ю.Тимошенко органів ВО «Батьківщина» — там вимагають лише одного — послуху і не терплять інакодумців. Дискусії допускаються лише у межах трикутника: Тимошенко-Бродський-Турчинов, і то за закритими дверима.

Приклад Ю.Тимошенко є яскравим свідченням того, які люди в сучасній Україні досягають вершин державної влади. Чи не тут потрібно шукати причини усіляких криз: бензинової, цукрової, м‘ясної, а найбільше — моральної.

У зв’язку із цим ще раз нагадаю слова академіка НАН України, Героя України П.Т.Тронька: «Такої кількості непрофесійних, безвідповідальних людей і просто аморальних типів я ніколи у владі не бачив». Петро Тимофійович добре знав, що говорив, — з 1961 по 1978 рік він працював заступником Голови Ради Міністрів України, а з 1978-го — в Інституті історії НАН України. Урядовий телефон у його кабінеті стоїть досі. Ці мудрі слова звучать як застереження і над ними варто добре подумати людям, які відповідають у державі за кадрову політику, передусім, Президенту України.

6. Вражаюча фраза

Даючи 17 вересня 2005 року інтерв’ю «Українській правді», Юлія Тимошенко з великим апломбом сказала вражаючу фразу: «Мені важливо, щоб моїм політичним партнером був народ України». [78]

Шановна Юліє Володимирівно, народ не може бути партнером для жодного. Називати так народ — значить виявляти або власне невігластво, або демонструвати крайню зухвалість.

Навіть найгеніальніший політик завжди є слугою свого рідного народу, а партнерами Ю.Тимошенко, у тому числі й політичними, можуть бути лише певні особи. Такі, як пани Бродський, Турчинов, Шуфрич…

7. Щира відвертість

Вже у новому 2006 році, на зустрічі з журналістами Віктора Ющенка запитали чи