Тадеуш Доленга-Мостович - Кар’єра Никодима Дизми

Ніна закусила губу і затамувала подих.

— Он як ти кажеш!.. Ну й добре, самця, самця… А я хіба не самиця?!.

— Хама, — додала Кася.

— Неправда! Пан Никодим не хам. У мене багато доказів його делікатності. Якщо він і brusque[11], то робить це свідомо. Це його стиль, він людина такого типу. Мені жаль тебе, бо природа так скривдила тебе, що ти неспроможна відчути електризуючого впливу цієї найпрекраснішої сили, цієї владної примітивної могутності… Так, саме первісна простота натури…

— Щось ти дуже легко відмовляєшся од культурних запитів.

— Брешеш, брешеш, свідомо брешеш! Ти сама казала, що найвищий рівень культури — це злитися з природою, жити за її законами.

— Навіщо ці фрази? — з холодною іронією перебила Кася. — Скажи просто, що ти хочеш затягнути його до себе в ліжко, що тремтиш од бажання підставити йому своє тіло…

Вона хотіла говорити ще, але, побачивши, що Ніна затулила обличчя хусточкою і знову заплакала, змовкла.

— Яка ж ти… жорстока… яка… безсердечна… — рипаючи, повторювала Ніна.

В очах у Касі спалахнули вогники.

— Я? Безсердечна? І це ти мені кажеш, Ніно? Ніно!

— Мені, видно, тільки й зостається накласти на себе руки… — плакала та. — Боже, боже… яка я самотня…

Кася налила в склянку води і принесла Ніні.

— Випий, Нінусь, тобі треба заспокоїтись. Ну, випий же, кохана.

— Ні, ні, не хочу… Залиш мене, залиш…

— Випий, Нінусь, — просила дівчина.

— Не хочу! Іди, іди собі, в тебе немає жалю…

По стиснутих пальцях у Ніни текли сльози. Кася обняла її і шепотіла ніжні слова. Раптом Ніна здригнулась. Десь далеко тутукнув автомобіль.

За хвилину світло фар яскравою смугою розітнуло сутінки кімнати.

— Не плач, Нінусь, а то будуть червоні очі.

— Я все одно не вийду вечеряти, — відповіла Ніна і знову заридала.

Кася вкривала поцілунками її мокрі щоки, очі, тремтячі губи, коси.

— Не плач, не плач, кохана, я була недобра, груба, пробач, моя люба… — дівчина міцно обнімала її, немовби силою обіймів намагалася придушити спазми ридання. — Нінусь, люба моя Нінусь!

У дверях стала покоївка, повідомляючи, що вечеряти подано.

— Скажи панові, що у пані болить голова і ми не прийдемо вечеряти.

Коли покоївка вийшла, Ніна почала умовляти Касю залишити її і спуститися вниз. Та дівчина й чути про це не хотіла. Ніна, схлипуючи, витирала очі, коли у двері знову постукали.

У кімнату вскочив Куницький. Він весь аж сяяв і завзято розмахував руками.

— Ходіть же, ходіть, — шепеляв, — приїхав Дизма!

І з якими успіхами — ви навіть уявити не можете! Це золота людина! Усе зробив, що хотів! Ходіть же! Я навмисне попросив, щоб він не розповідав, поки ви не прийдете…

Старий був так збуджений, що тільки тепер помітив: тут щось скоїлося.

— Що з вами, га? Ходіть же. Облиште…

Він іще хотів щось сказати, але Кася зненацька схопилась і, вказуючи на двері, крикнула:

— Іди геть звідси!

— Але ж…

— Зараз же йди геть!

Куницький остовпів. Очиці його заблищали ненавистю. Він грубо вилаявся і вибіг з кімнати, так грюкнувши дверима, що Никодим, який сидів на канапі у вестибюлі, аж підплигнув.

— Що сталося? — запитав лакея.

Той значливо усміхнувся:

— Мабуть, панянка витурила пана за двері.

Докінчив він уже пошепки, бо на сходах показався Куницький, обличчя якого вмить прояснилося.

— Така шкода, коханий пане Никодиме! Знаєте, дружина не може вийти — у неї сильна мігрень. А Кася не хоче залишати сердегу саму. Що ж, хе-хе-хе, повечеряємо без жінок.

Він узяв Дизму під руку, і обидва перейшли до їдальні; слуги вже встигли прибрати з столу два зайві прибори.

Тут Куницький заходився докладно розпитувати Никодима, як йому було з тими справами у Варшаві і в Гродно. По кожній відповіді він аж підстрибував на стільці, обома руками поплескуючи себе по стегнах і захоплено вихваляючи свого управителя.

— Знаєте, коханий пане Никодиме, — гукнув він наприкінці, — це збільшить зиски від Коборова на якихось сто — сто сорок тисяч щороку! А отже, за нашою умовою, ваша тантьєма становитиме понад сорок тисяч на рік! Що? Непогано? Оплачуються ваші старання?

— Та ніби оплачуються.

— Як це — ніби?

— Витрати у мене були великі, надто великі. Я так міркував, що й платня має підвищитись.

— Згода, — зимно відказав Куницький. — Додаю п’ятсот. Буде круглих три тисячі.

Дизма вже хотів, було, подякувати, але помітив, що Куницький зиркає на нього занепокоєно, погойдався на стільці і прорік:

— Це мало. Три п’ятсот.

— А чи то не забагато?

— Забагато? Що ви собі гадкуєте? Ну, коли для вас забагато три п’ятсот, то хай буде чотири.

Куницький скорчився і спробував усе обернути на жарт, але Дизма як ножем відтяв:

— Чотири!

Припертий до стіни, Куницький мусив здатися, прикриваючи капітуляцію тим, що він цінує Дизмине вміння залагоджувати справи.

— Згоден, — мовив, — тим радніше, що добрий початок віщує і щасливий кінець.

— Як? — витріщив очі Дизма. — Все ж уже закінчено!

— З контингентом закінчено. Але, сподіваюся, коханий пане Никодиме, що вам не завадила б