Станіслав Васильович Костянтинов - Сутінки

— не поховати, ні!.. — заховати! — залишки реактора, якого люди своїми діями довели до сказу: проектуючи, будуючи, експлуатуючи, експериментуючи… Заховати, як подарунок нащадкам.

Він підняв голову і завмер, миттєво вражений незнаним жахом: над усім хаосом споруд і механізмів, над усім монументальним тілом атомної, застигла незбагненно величезна, худа людська постать у довгому білому савані, ногами торкаючись залишків четвертого блоку, а головою здіймаючись у страшенну височину темного неба.

Вона була зіткана з живого печального світла, що переливалося, перетікало, мінилося. Постать завмерло височіла, затуливши обличчя руками і повільно похитуючись вперед та назад, наче важко плакала, або — молилася у відчаї.

Вона була неосяжно великою і одночасно — до щему маленькою, тоненькою і беззахисною. І стільки туги та горя стікало від неї в навколишній світ, принишклий і застиглий у чорнобильському відчаю, що світ цей напружився у жагучому очікуванні милосердя.

Постать повільно відірвала руки від обличчя і важко підняла їх угору, закинувши голову, потягнувшись молитвою до неба…

Чи був це перший вершник Апокаліпсису, що мав лише перемагати, але — вжахнувся своїх перемог і не жадав їх більше, і просив звільнення та прощення.

Чи, може, єдина Душа всіх загиблих тут, що хотіла покаяння.

Чи — Матір всіх живих людських душ, яка возносила свій стогін до Батька, благаючи захисту.

І мить сягнула вічності, а вічність ущільнилась до миті.

І Вілен став ще ненародженим і значить — безгрішним. І здобув можливість торкнутися чогось, безмежно великого і важливого, може, навіть, Істини, яка була ось, тут, поруч, і він тягнувся рученятами до її м’якого, доброго, пульсуючого сяйва, жадаючи і боячись того, що звало; відчуваючи і страхаючись безмірної відповідальності за грядущі знання.

Але радісно і широко посміхнувся, готовий до дива, до народження вдруге, чистого та світлого, без первісного гріха…

І раптом все зникло… і він стояв, застигло простягнувши перед собою руку… і приходив до тями від короткого сигналу своєї машини, що стояла біля нього, напружено тремтячи тілом.

Вілен стріпнув головою, скинув очима на постать, але… Там височіли лише стріли кранів, зруйновані стіни і промені сотень прожекторів, що освітлювали страшну новобудову.

І — чи була постать, чи то була гра світла, чи гра уяви, а чи гра розуму — Вілен так і не збагнув, сновидою сідаючи в машину і відчуваючи всередині безкрайню порожнечу, що з’явилася раптом та, стискаючи серце холодом, поволі опускалася вниз, заливаючи тіло наркозом безпорадної безнадійності.

Майже всю дорогу до Чорнобиля він сидів, дивлячись і не бачачи, не сприймаючи навколишнє.

Городіло теж мовчав, приклеївшись до керма та напружено вдивляючись у темряву, пронизану світлом фар, з миттєво виникаючими метеликами, що засліплено стрибали в лобове скло, залишаючись на ньому розмазаними білими плямами.

…Уже й літо скінчилося, а Клептоман досі не мав навіть уявлення, скільки ще йому тут доведеться крутитися, стрибати зайцем, ховаючись від радіації. Хоч і розумів: йому пощастило!.. Йому — страшенно пощастило, на відміну від тих же «партизанів», що їх відновили військкомати по всій країні і кинули сюди, живим м’ясом, на півроку.

А тут усе просто — браві полковники-генерали, що завжди дбали лише про себе, весело і впевнено пропонували:

— Ну, хто хоче повернутися додому не через півроку, а через місяць? Крок уперед!

А хто ж у нас не хоче?! Де живуть такі недоумки?! Та де завгодно, тільки не у нас…

І всіх охочих гнали туди, де вони за день мали піврічну дозу опромінення, а за місяць — набирали п’ятнадцятирічну, спалюючи себе назавжди: швидко, непомітно і бездумно. Бо радіація — не гавкає, не кусає, не смердить, не димить, навіть брудом не осідає на білих одежах, чи захисних пелюстках на обличчях.

Вона тихо приходить потім, аби повести цих людей у довгий чи короткий, але важкий і страшний незворотній шлях болю, страждань і смерті. Повести одинокими і нікому не потрібними, бо наша Батьківщина любить лише тих, хто йде на подвиг, а не тих, що повернулися звідти… та ще й живими… Такі їй не потрібні, такі — заважають, своїми стогонами заглушаючи нові заклики Батьківщини до нових подвигів.

Шерстохвостов, ще й досі застиглий розумом у видінні над четвертим енергоблоком, в якомусь тоскному відчаї, що могло трапитися, але так і не трапилося неосяжно-велике, став повертатися до дійсності вже на КПП, в селі Лелів, де Клептоман, зупинившись, спілкувався з охороною і дозиметристами. Він, не прислухаючись, повернув голову і просто спозирав за обличчям водія.

Вілен Петрович не любив цього Лясандру Городіла, який возив його вже більше двох років, з’явившись у Києві з невідомо яких закапелків чи то Одеської, чи Миколаївської області — він не цікавився деталями, знав лише, що той був молдаванином, бо це й на пиці було написано.

І не любив не з національних причин і навіть не за те, що той крав усе, що бачив, роблячи виняток лише в цій машині, бо саме сюди й складав крадене, аби потім завезти в потрібне місце, щоб ще потім або продати, або поміняти, або сховати до кращих часів, коли прийде потреба на вкрадене.

Також не за те, що наприкінці п’ятниці Клептоман ішов у дводобовий запій, яків кожну чергову відпустку, впродовж якої просто не вилізав зі своєї окремої кімнати в гуртожитку, попередньо придбавши пійла «на весь сезон», залишаючи лише три останні дні на «спочинок», аби прийти до тями і з’явитися біля машини придатним до роботи.

Клептоман був стукачем у Конторі, про що Шерстохвостов дізнався від тестя, і саме Контора витягла його з безвісти окраїнного буття та приліпила до бублика саме цієї машини. Білену Петровичу і це не було дивним, бо розумів, що не спекався обіцяного нагляду, навіть не сподівався, що позбудеться колись. Ображало і гнітило те, що підсунули таку нікчемну, таку бридку і паскудну істоту, не здатну ні на що, окрім красти в три руки, пити запоями, боятися всього та всіх і стукати на того, з ким завжди поруч.

Не любив