Ерік Ларсон - Диявол у Білому місті

частинах міста, і всі ці випадки було важко розслідувати належним чином, та й забагато перешкод ставало перед слідством. Чимало з патрульних були дуже мало обізнані, призначали їх начальники відділків на свій розсуд. Детективів було мало, ресурси та вміння їхні були мінімальні. Класові питання збивали слідство з пантелику. Типові зникнення: дівчата-польки, хлопці зі скотобази, робітники-італійці, негритянки — не видавалися вартими великих зусиль. Тільки зникнення людей заможних викликало енергійну реакцію, та й у цьому випадку детективи все одно мало що могли зробити, хіба що слали телеграми в інші міста й періодично навідуватися до моргу, перевіряючи щойно знайдені нерозпізнані тіла чоловіків, жінок чи дітей. У якийсь момент половина детективів міста була зайнята розслідуванням зникнень, і це підштовхнуло голову поліції оголосити, що він розглядає можливість сформувати окремий підрозділ, «бюро таємничих зникнень».

Жінки й чоловіки зникали приблизно порівну. Молода Фанні Мур, приїхавши до міста з Мемфіса, не повернулася туди, де вона мешкала в Чикаго, — і більше ніхто її не бачив. Дж. В. Хайлімен одного дня пішов з роботи, сів на приміський потяг і зник, як написали в «Tribune» — «наче крізь землю провалився». Щодо жінок підозрювалося, що їх зґвалтовано, щодо чоловіків — що їх пограбовано, а тіла скинуто в глибокі води річки Чикаго або сховано в провулку в районах Галстед чи Леві, або ж на неспокійному відрізку Кларк-стрит між вулицями Полка й Тейлора, що його ветерани поліції прозивали «Шаєнкою» (за назвою войовничого індіанського племені шаєнів). Знайдені тіла доправляли в морг; якщо їх не розпізнавали, то далі їх везли в анатомічний театр медичного коледжу Раша чи, може, окружної лікарні Кука, а звідти — до препараторської лабораторії, де виконувалася тонка робота відділення м’язів і сполучних тканин від кістяка — кістки й черепи відбілювали, а тоді знову збирали в скелет для використання лікарями, музеями анатомії чи вряди-годи продавали приватним колекціонерам наукових цікавинок. Волосся йшло на перуки, одяг передавався в центри соціальної допомоги.

Як і на «Union Stock Yards», у Чикаго нічого марно не пропадало.

Самота

Архітектори зі сходу та з Чикаго знову зустрілися в понеділок уранці, 12 січня, у бібліотеці фірми Бьорнема й Рута на верхньому поверсі «Рукері». Рут не прийшов. З Нью-Йорка прибув Вільям Р. Мід на заміну своєму колезі Мак-Кіму, який перебував у жалобі. Поки чоловіки чекали один одного, до бібліотеки час від часу заходили люди поглянути у східні вікна на широке озеро Мічиган. Світло потрапляло до бібліотеки надприродно сильне, наповнене відблисками озера та його скрижанілих берегів.

Бьорнем підвівся, щоб офіційно привітати гостей, але почувався невпевнено. Він знав: східні колеги зберігають похмуре мовчання — і, здається, був налаштований будь-що завоювати їх лестощами на межі дифірамбів (Луїс Саллівен згадував, що цією тактикою Бьорнем володів особливо майстерно). «Сам не надто чутливий до лестощів, хіба що трохи сентиментальний, він швидко засвоїв ефективність цього бальзаму, якщо ним густо мазати великих підприємців, — писав Саллівен. — Луїс не раз бачив його в дії, і спочатку його вразила безсоромність Бьорнема, але потім він дивом дивувався, як на ті лестощі купився їхній об’єкт. Метод був примітивний, але працював».

Саллівен згадує про зустріч у бібліотеці: «Скоро стало помітно, що він постійно, вульгарно просить у східних архітекторів пробачення за присутність їхніх темних західних братів».

Гант це теж помітив.

«Чорт забирай, — обірвав він промовця, — ми сюди приїхали не як місіонери. До діла!»

У кімнаті схвально загули. Адлер повеселішав, Саллівен самовдоволено посміхнувся. Олмстед спостерігав за всім незворушно, наслухаючи неугавний шум у вухах. Гант скривився: від переїзду з Нью-Йорка й екскурсії до Джексон-парку в нього посилилася подагра.

Зауваження Ганта змусило Бьорнема здригнутися. Він відчув у серці задавнений біль подвійної зневаги східняків — згадав про те, як його не прийняли до Гарвардського та Єльського університетів; проте ці слова та їхня очевидна підтримка в кімнаті водночас закликали Бьорнема зосередитися на робочих завданнях. Як згадує Саллівен: «Бьорнем вийшов зі свого сомнамбулічного блукання думки — і долучився. Він був досить розумний, щоб усвідомити: дядько Дік [29] зробив йому необхідну послугу».

Бьорнем розповів присутнім, що віднині вони будуть Комітетом архітекторів виставки. Закликав усіх обрати голову. Обрали Ганта. «Природна роль майстра й учителя знову ненав’язливо заявила про себе, — писав ван Брюнт, — і ми знову стали його старанними та щасливими учнями».

Секретарем обрали Саллівена, котрого найменше можна було б назвати «щасливим учнем Ганта». Для нього Гант був таким собі яничаром, охоронцем мертвої мови. І Бьорнем також. Для Саллівена ці два чоловіки стояли на шляху його, Саллівена, власних ідей, які саме почали набирати сили: призначення будинку повинне виявлятися в його вигляді — не просто форма має відповідати функції, а «функція створює чи організує її форму».

Саллівен сприймав Ганта як просто впертого дідугана, а Бьорнем для нього був людиною значно небезпечнішою. У ньому Саллівен бачив рівного за силою одержимості. Саллівен на той момент сприймав ситуацію так: в архітектурному світі Чикаго панують лише дві фірми: Бьорнема й Рута та Адлера і Саллівена. «У кожній фірмі була людина з раз і назавжди визначеною метою життя, якій вона здатна підпорядкувати все інше, принести в жертву що завгодно, — писав Саллівен. — Деніел Бьорнем був одержимий феодальною ідеєю влади. Луїс Саллівен тою самою мірою був одержимий світлою ідеєю демократичної влади». Саллівен захоплювався і Рутом, і Адлером, проте вважав їх на щабель нижчими. «Джон Рут настільки зосереджений на власних бажаннях, що для нього є ризик ніколи як слід не скористатися тією владою, яку передбачає його становище.