Ерік Ларсон - Диявол у Білому місті

знаменною датою в історії нашої країни. На благо двох попередніх — 1776 і 1861 років — працювали всі істинні американці, тож нині я знову закликаю вас до великого служіння!»

І тут зала вибухнула оплесками. «Із бенкетної зали всі вийшли єдині, мов солдати перед боєм», — згадував Бьорнем.

Щоправда, в основному марширували саме чиказці. Назавтра в домі Рута Гарріет Монро прийняла східних архітекторів і вийшла з будинку вражена до глибини душі. «У розмові мене вразила їхня безнадія і байдужість, — згадувала вона. — Від таких гігантських будівель таким дешевим коштом годі сподіватися великої краси… Одноманітність ландшафту навколо Чикаго практично унеможливлює ефектне групування… Часу на готування і будівництво замало… Ці та інші критичні зауваження вказували на загальну недооцінку початого».

Наприкінці гостини Рут провів гостей до екіпажів. Було вже темно й дуже холодно. Різкий морозяний вітер гуляв навколо Астор-плейс. Потім часто згадували, як Рут у парадному вбранні вибігав на лютий мороз без пальта.

Точка зникнення

Не один рік мандруючи з міста до міста, з роботи на роботу, молодий ювелір Іцилій Коннер (сам він надавав перевагу прізвиську Нед) — приїхав до Чикаго з дружиною Джулією і восьмирічною дочкою Пьорл та швидко виявив, що потрапив в істинне місто можливостей. На початку 1891 року Нед опинився за касою ювелірної крамниці у жвавому торговельному центрі в південній частині міста на розі Шістдесят третьої і Воллеса. Уперше у своєму свідомому житті Нед бачив попереду райдужне майбутнє.

Господар торговельного центру, хоч і дуже молодий, був успішним ділком, людиною динамічною, істинним сином свого часу, а з огляду на майбутню Всесвітню «Колумбівську» виставку, попереду в нього було ще більше процвітання, адже до ярмарку, в кінець Шістдесят третьої, можна було швидко дістатися трамваєм на схід. Також подейкували, що відкриють нову залізничну лінію, на узвишші, звану «Алеєю L» через форму естакади, яка нависатиме над міськими вулицями, — просто до Джексон-парку вздовж Шістдесят третьої, так що гості зможуть в іще один спосіб дістатися майбутнього ярмарку. Рух на вулиці вже пожвавився: щодня сотні людей їздили екіпажами подивитися, де ж усе відбуватиметься. Щоправда, дивитися поки що не було на що. Недові з Джулією парк видався дуже некрасивим, відлюдним місцем із піщаними дюнами й напівусохлими дубами, хоча Пьорл сподобалося ловити пуголовків у калюжах стоячої води. Здавалося, в такому місці неможливо побудувати нічого прекрасного, хоча Нед, як і чимало новоприбулих, був готовий визнати, що це місто не схоже на жодне, в якому він бував. Коли вже якесь місто здатне виправдати такі нахваляння, то напевне, це якраз і має бути Чикаго. Новий роботодавець Неда, доктор Г. Г. Голмс, здається втілював той самий «дух Чикаго», про який говорили в місті. Бути молодим і водночас господарем будівлі завбільшки з цілий квартал було б неймовірно в жодному іншому місті, як свідчив досвід Неда. А тут — немовби звичайна річ.

Коннери мешкали у квартирі на другому поверсі біля власних апартаментів господаря. Квартиру Неда годі було назвати особливо веселою і світлою, зате то було тепле місце біля роботи. Та й Голмс узяв Джулію на роботу до свого торговельного центру, плануючи навчити її бухгалтерії. Пізніше, коли до Чикаго приїхала Недова вісімнадцятирічна сестра Ґертруда, Голмс покликав і її до себе працювати у своїй новій компанії, що надсилала ліки поштою. Коли в родині працювало вже троє, то скоро вони могли б дозволити собі власний будинок, можливо, на одній із широких, посипаних щебенем вулиць Інґлвуда. Звичайно, вони могли завести й велосипеди та ходити до театру Тіммермана неподалік.

Тільки одне непокоїло Неда. Здається, Голмс виявляв надмірну увагу до Ґерти та Джулії. З одного боку, це було й нормально, та й Нед звик до цього: обидві дами були неабиякі красуні. Ґерта — струнка й темноволоса, Джулія — висока й дивовижно пропорційна. Нед розумів від самого початку: Голмс жінок любить, а жінки відповідають йому взаємністю. Молодих красунь до аптеки Голмса тягло немов магнітом. Коли Нед намагався їм допомогти, ті дивилися на нього відсторонено й незацікавлено. Але щойно Голмс з’являвся у крамниці, вони починали поводитися зовсім по-іншому.

Нед, людина загалом проста, здається, ставав частиною меблів, статистом у власному житті. Тільки його дочка Пьорл залишалася до нього так само уважною, як і завжди. Нед із тривогою в серці спостерігав, як Голмс робить Ґерті й Джулії компліменти, усміхається, дарує подарунки з медовими словами на вустах — особливо Ґерті — і як у відповідь сяють жінки. Коли Голмс ішов від них, вони якось знічувалися і починали поводитися дратівливо й різко.

Ще прикріше було Недові від ставлення клієнтів до його власної особи. Справа не в тому, що вони казали, а в їхніх поглядах: у них читалося щось ніби жаль чи навіть співчуття.

Одного вечора в ту пору Голмс попросив Неда про одну послугу. Завів його у велике підвальне приміщення і зайшов усередину, а тоді попросив Неда зачинити двері й послухати, чи чути, як він кричить. «Я зачинив двері та приклав вухо до одвірка, — згадує Нед, — але було ледве чути». Нед відчинив двері, і Голмс вийшов. Тоді він попросив і Неда зайти досередини й покричати, щоб він, Голмс, сам перевірив, наскільки мало звуку проходить крізь двері. Нед зайшов, але вискочив назад, коли Голмс прочинив двері. «Мені ця справа не подобається», — сказав він.

Навіщо комусь звуконепроникне приміщення, на думку йому не спало.

Поліція отримувала різноманітні попередження: листи від батьків загублених, візити детективів, яких найняли батьки, але все це губилося в міському хаосі. Складалося враження, що зникати — народна розвага мешканців Чикаго. Дуже вже багато людей зникало, в усіх