Януш Пшимановський - Витівки Йонатана Коота

— Почекай хвилинку, — сказав Коот Хелонідесу.

Поклавши пакет з Повзиком на траву, щоб не перешкоджав говорити, він стукнув пазурем у шибку, а потім відчинив маленьке віконечко, заховане під сходами зразу ж над землею.

— Ня-яв? — озвався знизу сонний і примхливий голосок.

— Я тут залишу товариша, йому треба трохи подрімати.

— Ня-яв…Тільки щоб грязюки не наніс.

— Не нанесе. А ми прийдемо вранці, як і домовлялись.

— Гаразд. Ча-ао.

— Привіт, Пусько.

Капітан розірвав пакет пазурем і, кладучи його на підвальний парапет, шепнув капралові на вухо:

— Можеш вилізти звідси тільки при загрозі для життя, в інших випадках — повна й цілковита ЗПП.

Ерик мовчав, побоюючись, що коли скаже «Слухаюсь!» — вони почують у його голосі сльози. Вирішив з цього роздертого пакету не вилазити, навіть якщо сюди приповзе дракон. Тепер він швидше дасть себе з’їсти разом з папером і клеєм, аніж порушить цю кляту ЗПП, вигадану безкрилим сержантом. Він рівненько склав пір’я, від чого став удвічі меншим, ніж удень, і з тої зажури відразу заснув.

Тим часом Коот підважив пазурами накривку, схопив пензель і заходився обводити стовбури дерев жовтими кільцями. Хелонідес сунув за ним з бляшанкою на панцирі, щоб бути весь час під рукою, коли треба вмочити щіточку.

Працювали мовчки, не роблячи перерв на відпочинок, та, незважаючи на це, Йонатан ставав дедалі нервовіший і невдоволеніший.

— Не встигнемо, — сказав він нарешті, вимірявши висоту місяця над обрієм.

— Чим тобі допомогти? Зроблю все, що попросиш, — мовив Бікі.— Навіть із шкодою для здоров’я, — додав він, вдихаючи запах фарби, від якого йому сльозилися очі.

Обидва-розуміли, що не встигають вони через Ерика, та, хоч приятеля тут не було, жоден з них про це не згадав.

— Ти можеш рухатися швидше?

— Можу, бо трава від роси мокра й слизька.

— Коли справа непроста, не шкодуймо хвоста, — мовив Коот, підходячи до бляшанки з фарбою і повертаючись до неї задом.

Темп роботи тепер зріс у кілька разів. Щохвилини вмокаючи свого хвоста у фарбу, Йонатан обходив навколо абрикосів, вишень і яблунь, малював жовті кільця на грушах і сливах, лишав обручі на шерехатій корі ялин, стовбурах пірамідальних тисів. А коли врешті несамовитим вужем обвинули садові ділянки, базу відпочинку і кемпінгове містечко й вернулись до «Хати Бунгало», то не поминули навіть широколистої катальпи, плакучої горобини і напрочуд оригінальних заморських флімонодендронів, яких будь-де не садять.

Зупинятися на такому довгому переліку, може, й не варто було б, якби на кожному з названих дерев не лишалася разом із фарбою бежова, сіра чи блакитна волосина. Що більше кілець жовтіло в місячному світлі, то менше шерсті лишалося на хвості. Не знаю як хто, але осіб, котрі заявляють, що заради справи ладні віддати своє життя, я знаю набагато більше, ніж таких, котрі пожертвували б тільки чуприною, втрачаючи її по одній волосині.

Завдяки цій малій раціоналізації і великій жертовності командира, фарбування скінчили ще перед заходом місяця.

Бікі переправив Коота на другий берег Цюркави, а потім уже без поспіху, спостерігаючи, як місяць спускається по гілках нижче й нижче і ховається за обрій, вернувся в абрикосовий садок і закотив порожню бляшанку на смітник біля бунгало. Заховавшись у цілковитій, просто-таки чорнильній темряві під сходами, він мав намір про дещо поговорити з Ериком, але, почувши хропіння, передумав.

«Може, це й на краще, — тихо мовив він сам до себе. — Трохи подрімати не завадить».

Почав уже втягувати голову під панцир, коли раптом почувся приємний запах і щось м’яко торкнулося його обличчя.

— Хелло… — пролунав оксамитовий голос. — Do you speak English?

— Yes, I do, — відповів Бікі, ще не знаючи, хто до нього звертається. — Але віддаю перевагу польській. Судячи з акценту, пані теж володіє англійською не найкраще.

— Зовсім кепсько, — призналася пані,— зате як гарно звучить: «Ду ю спік інгліш?» — повторила із замилуванням. — Мене звуть Пуссі. А тебе, любий?

— Мене?.. Бікі,— відповів він збентежено і гречно додав: — Бікі Хелонідес, з вашого дозволу.

— Якого дозволу?

Над парапетом запалала пара очей, таких же жовтих, як і в Йонатана, але більш замріяних, сентиментальних. Потім одне з них почало лукаво примружуватись і роз’яснюватись, роз’яснюватись і притемнюватись.

Хелонідес, хоч був дуже начитаний, мав певний міжнародний досвід і немало потерся серед моряків, запозичивши дещо від них, не знав, що відповісти, а мовчання тим часом ставало дедалі двозначнішим. Врятував його шум