Каміло Хосе Села - Вулик

в особистому секретаріаті дона Росендо, і він запевнив, що беззастережно підтримає подання на мене. Побачимо, що вони спроможуться зробити. Гадаєш, мене призначать?

— Я в цьому певен. А чому б ні?

— Не знаю, брате. Часом мені здається, що посада вже у мене в кишені, а часом боюся, що врешті-решт мені дадуть від-коша. Та найгірше — сидіти так і не знати, яка карта випаде.

— Не знічуйся, усіх нас Господь зліпив з однієї глини. До того ж, сам знаєш, без труда — нема й плода.

— Певна річ.

Западає мовчанка.

— Слухай, а німцям, здається, каюк.

— Так, по-моєму, запахло смаленим.

Дон Ібрагім де Остоласа-і-Бофарул удає, ніби не почув запитання сусіда про те, чи випорожнилася мала, знову поправляє на шиї шарф, кладе руку на бильце крісла й веде далі:

— Так, сеньйори академіки, людина, яка має честь виступати перед вами, певна, що її аргументи побудовані не на піску. («Чи не занадто по-простацькому, навіть дещо вульгарно, звучить це „побудовані не на піску“?») Застосувавши до юридичної проблеми, яка нас цікавить, висновки з наведеного мною силогізму («„Застосувавши до юридичної проблеми, яка нас цікавить, висновки з наведеного мною силогізму“ — чи не задовго це?»), ми можемо з певністю стверджувати, що як для того, щоб чимось володіти, треба це набути, так само для того, щоб скористатися з будь-якого права, треба його мати! («Пауза»).

Сусід за стіною питає про колір. Дружина відповідає, що колір нормальний.

— А права не можна мати, високоповажне зібрання, якщо його заздалегідь не набути. Гадаю, мої слова ясні, немов вода кришталево-чистого джерела. («Голоси: „так, так“»). Отже, якщо для того, щоб скористатися якимось правом, його треба набути, оскільки не можна скористатися з того, чого не маєш («Авжеж! Авжеж!»), то як можна припускати з наукової точки зору, нібито існує спосіб набуття внаслідок фактичного використання, як на цьому наполягає професор де Дієго, відомий багатьма видатними ідеями? Адже це однаково, що стверджувати, нібито можна користатися чимось не набутим, якимось правом, яким не володієш?! («Схвальні вигуки»).

Сусід за стіною питає:

— Довелося поставити їй клізмочку?

— Ні, я вже була приготувала, але вона зробила сама. Уявляєш, мені довелося купити банку сардин — твоя матір сказала, що в таких випадках найкраще допомагає олія з цих консервів.

— Що ж, не турбуйся — з’їмо їх на вечерю, та й край. Мама схибнулась на цій олії з-під сардин.

Чоловік і дружина ніжно всміхаються одне одному, обіймаються й цілуються. Бувають же такі щасливі дні! Запори у дівчинки почали вже їх непокоїти.

Дон Ібрагім вирішує, що коли залунають схвальні вигуки, йому доведеться зробити невелику паузу — схилити голову й нібито неуважливо подивитися на теку з текстом виступу та склянку з водою.

— Гадаю, було б зайвим пояснювати, сеньйори академіки, як важливо постійно пам’ятати, що використання чогось — а не використання права чи застосування права на використання чогось, оскільки такого права ще не існує,— яке, з огляду на давність, призводить до володіння цим чимось, що його на правах власника здійснює той, хто цим чимось заволодів, є ситуацією, яка існує де-факто, але аж ніяк не де-юре. («Чудово!»).

Дон Ібрагім переможно посміхається й кілька секунд стоїть, ні про що не думаючи. В глибині душі — і зовні також — дон Ібрагім щаслива людина. На нього не зважають? Ну, то й що! А для чого ж тоді історія?

«Зрештою вона кожному віддасть належне. І якщо в цьому ницому світі не визнають генія, навіщо турбуватися, якщо через сто років усі ми обернемося на тлін?»

Із солодкого забуття дона Ібрагіма виводять різкі, пронизливі, безладні дзвінки.

«Яке дикунство! Ну, навіщо зчиняти такий гармидер?! Яка невихованість! Та ще й, мабуть, помилилися дверима!»

Дружина дона Ібрагіма, яка — поки її чоловік витійствував — сиділа біля жаровні й плела панчоху, підводиться та йде відчиняти двері.

Дон Ібрагім дослухається. Виявляється, то дзвонив сусід із четвертого поверху.

— Чоловік удома?

— Так, сеньйоре, він саме репетирує промову.

— Він зможе мене прийняти?

— Певно, що так.

Дружина гукає:

— Ібрагіме, це сусід, що над нами.

Дон Ібрагім відповідає:

— Нехай заходить, не тримай його на порозі.

Дон Леонсіо Маестре дуже блідий.

— Ну, сусіде, що вас привело до моєї скромної оселі?

Голос у дона Леонсіо тремтить:

— Вона мертва!

— Що?

— Вона мертва!