Світлана Талан - Матусин оберіг

– Олесю, вислухай мене, прошу, – мовив Костя.

– Кажи.

– Ми переспали, але я не якась тварюка. Я одружуся з тобою, ти не думай! Я не покину тебе! Я справді тебе кохаю, і нехай учорашня подія буде початком нашого спільного щасливого подружнього життя! – випалив він.

– Ти… Ти збожеволів! – скрикнула Олеся. – Мало тобі того, що принизив мене?! Ти знав, що в мене є хлопець! Як ти міг?!

Олеся схилила голову й невтішно розплакалася.

– Хлопець, кажеш? – Костя підвівся. – Забудь про нього. Він тепер не схоче тебе бачити.

– Ну ти й паскуда! – вигукнула Карина. – Геть звідси!

– І піду. А ти, Олесю, заспокійся та подумай над моєю пропозицією.

– Чекай на повістку з міліції! – сказала йому Карина, штовхаючи в плечі до виходу.

Чоловік забрав пакет у коридорі, мовчки пішов, дівчина замкнула за ним двері. Карина довго втішала Олесю, яка ніяк не могла заспокоїтись. Коли всі сльози були виплакані, Олеся сказала:

– Як мені завтра йти на роботу?

– Не зрозуміла, – Карина глянула на подругу.

– Мені здається, усі знають, що зі мною трапилось.

– Та звідки їм знати? Я мовчатиму, Костя не скаже. Може, усе-таки напишеш заяву на нього?

– Ні. Він має рацію. Я нічого не зможу довести, бо сама прийшла до Ніни, сіла за стіл… Як я доведу, що мене змусили пити? Бач, як Ніна заговорила! А я ще вважала її подругою!

– Вийдеш на роботу, розвієшся, швидше все забудеться.

– Мені здається, що всім стороннім видно на моєму тілі дотики його рук, ті огидні поцілунки й усе-все! Ні, я не піду! Я взагалі нікуди не піду!

Карина бачила, що Олеся знову на межі істерики, тож у відчаї зателефонувала на роботу й сказала, що подруга захворіла і їй потрібні кілька вихідних. Потім Карина збігала до аптеки, купила заспокійливе та снодійне.

Найбільше Олесю тривожило те, як вона має зустрітися з Ігорем і розповісти, що з нею трапилося. Вона не знала, як таку новину сприйме коханий і чи зрозуміє, чи зможе пробачити й бути з нею. Своїми сумнівами поділилася з Кариною.

– Ти зовсім здуріла таке розказувати своєму хлопцеві?! – емоційно відреагувала Карина на цю заяву. – У жодному разі не кажи! Він ніколи не повинен про це дізнатися! Якось я читала про випадок, коли зґвалтували жінку. Її чоловік співчував, шкодував, але лягти в одне ліжко так і не зміг. Зрештою він її покинув. Ти цього хочеш?

– Я вважаю, що в стосунках двох закоханих не може бути таємниць. Не з приховування правди повинні починатися стосунки.

– Це просто замовчування одного-єдиного факту заради вашого спільного майбутнього. Вважай, що це тобі наснилося, а сон колись забудеться, – сказала вивагом Карина.

– Ні, я постійно буду згадувати ту ніч.

– Час лікує. Усе забувається, відходить у далеке минуле, залишаючи нам спогади, які лише іноді спливатимуть у пам’яті. З часом усе хороше залишиться серед спогадів, витіснивши лихе. Своїм зізнанням ти можеш поставити жирний хрест на стосунках із Ігорем.

– То, виходить, мені потрібно буде завжди брехати? – Олеся гірко всміхнулася.

– Не брехати, а просто промовчати. Подумай над моєю порадою й не поспішай зробити помилку – їх і так вистачить на нашому життєвому шляху.

– Я подумаю, – зітхнула Олеся.

Вона з нетерпінням чекала дзвінка від коханого, а ще більше його боялася. Як на лихо, Ігор зателефонував того ж вечора.

– Привіт, моя кохана! – почула вона в слухавці такий рідний голос, і горло стиснув спазм.

– Привіт, – мовила стиха.

Юнак щось говорив, але Олеся погано сприймала інформацію. Перед очима знову був Костя, який нахабно лапав її тіло, навалювався на неї, сопів та неприємно хіхікав.

– Що з тобою, Олесю? Ти не захворіла? – запитав Ігор, відчувши щось не те.

– Та ні… Трохи голова болить, – промовила Олеся, ледь ворушачи пошерхлими від хвилювання губами.

– Хочеш, я все покину й приїду до тебе?

– Ні! – злякано промовила дівчина. – Не треба!

– Але чому?!

– Мені треба на роботу, – збрехала дівчина.

Ігор попрощався, й Олесі стало ще гірше, ніж до розмови з ним. Вона відчувала себе зрадницею, і думки про те, що потрібно про все розказати Ігореві, знову зароїлись у голові. Вона була на розпутті. З одного боку, була впевнена, що не можна жити в брехні, з іншого – боялася втратити своє кохання. Дівчина знову згадувала минулорічну весну, наповнену ароматом бузку, жасмину та їхнього кохання. Тоді було відчуття, що таких весен буде в їхньому житті ще багато і ніколи не скінчиться доріжка, якою вона йшла з коханим поруч, узявшись за руки. Незабаром зацвіте бузок знову, та чи буде весна такою, як торік? Цього Олеся не знала, тому жила лише тією весною, яка подарувала їй справжнє кохання.

Лікування трохи допомогло Олесі впоратися з відчаєм. Вона була пригнічена, сумна й мовчазна, коли довелося вийти на роботу. Дівчині все ще здавалося, що люди навколо неї знають про її приниження, тож покупцям відповідала тихо, невпевнено, часом розгублено. Вона намагалася не дивитися людям у вічі, ніби вони знали про її біду. Це помітив директор відділу й запросив дівчину до кабінету для розмови. На його питання «що сталося» Олеся сказала, що все ще болить голова.

– Я розумію, що ти можеш хворіти, – сказав директор з притиском, – але на роботі маєш виконувати свої прямі обов’язками. Тобі потрібні ще вихідні?

– Ні, не треба, – сказала Олеся.

Вона подумала, що їй важко зараз повернутися до нормального стану, але вдома залишатися на самоті зі своїми думками було не легше. «Краще вже бути серед людей, – вирішила вона, – так швидше повернуся до життя».

Дівчина перепросила й пообіцяла впоратися з роботою. Перемагаючи себе, намагалась усміхатися покупцям, давати поради щодо певного товару. З кожним наступним днем вона втягувалась у роботу, яка її відволікала. Найтяжче було ввечері, коли поверталася додому. Нормально їсти не могла, спати без снодійного не виходило. Перед телефонними розмовами з Ігорем доводилося пити заспокійливе. Олеся відчувала себе, як зламаний механізм годинника, що все ще працює, відраховуючи час, але вказує неправильно. Вона не знала, що з цим робити, і була в розпачі. Іноді поривалася все розказати Ігореві, потім її щось зупиняло. Олесі безмежно хотілося повернути час назад, бути в тій їхній тихій, сповненій надій весні, коли душа літала над землею, уквітчана коханням. Олеся думала, що найкращим заспокійливим було б загорнутися в обійми коханого, але