Олєґ Панфілов - Антирадянські історії

простою, потрібно лише зазирнути в історію створення СРСР і навіть далі — Російської імперії. Військові походи, що почалися кілька століть тому, ставили за мету окупацію, що скромно називалася «собіранієм земель русскіх». З народами не вельми з’ясовували стосунки — більшість самі себе називали «русскімі», за державною належністю. Але через слабку комунікацію і залучення населення до державних справ предки письменників Аксакова чи Булґакова ще говорили тюркською мовою, а потім стали росіянами.

Населення Російської імперії об’єднувала захоплена територія. У Радянському Союзі намагалися створити ідеологію, щоб утримати ту саму територію. Проте ідеологія соціалізму була чужою і незрозумілою і для казахів чи білорусів, і для українців чи татар. Більшовики поєднали «батіг і пряник» — насильне співжиття, що передбачає для всіх одну мову, одну штучну радянську культуру. Соціалізм намагалися зробити ідеологічним есперанто. Але запхати всередину цієї ідеології народи, з абсолютно різними культурами, традиціями, мовами, які живуть у різних кліматичних зонах, виявилося під силу більшовикам тільки на кілька десятиліть.

Насправді, що спільного між мешканцями однієї країни, наприклад, чукчами і чеченцями? Зовсім нічого. Навіть самоназва звучить зовсім не так, як у російській мові: чукчі себе називають лиґораветльет, чеченці — нохчій. Гадаю, якби Сталін знав, чим закінчиться його вільне «нарізування» національних радянських республік, то остерігся б це робити. Через 70 років мимовільна помилка Сталіна призвела до створення нових незалежних держав із народами, які до цього цілком мирно співіснували і відрізнялися один від одного мовою та походженням, але не національністю.

Хтось вдало пожартував із приводу одного з аргументів російської пропаганди про те, що східні й західні українці ніколи не зможуть жити разом. Контраргумент знайшовся простий: але ж чукчі й чеченці живуть? Проте річ зовсім не в тому, хто і де живе. У світі малих моноетнічних країн і в більшості країн світу живуть різні народи, з різними культурами та віросповіданням. Проблема зовсім в іншому — що їх об’єднує.

Є безліч прикладів співжиття. До прикладу, у Швеції або Швейцарії. Країни з історією, значно давнішою за російську, давно знайшли способи і методи поваги один до одного, захисту прав і механізми врегулювання конфліктів. Хоча й на їхніх територіях є національні анклави і живуть народи з іншими мовами та культурами. Законодавчий механізм регулює ці взаємини, і спробуйте у Швеції публічно назвати когось «чєрнож. им» або «узкоґлазим», негайно опинитеся в поліції. Якось я був свідком того, як особа радянського походження публічно посміялася над фінською вимовою і вмить отримала вимогу або вибачитися, або пройти в поліцію.

Однак у країні, де президент глумливо пропонує зробити обрізання, «щоб більше нічого не виросло», а його соратники називають українську мову «зіпсованою російською», поняття лояльності або пошани до чужої культури давно не існує. Воно походить із тих часів, коли «хохлів», «чурок» та інших офіційно називали нацменами. Це все відбувалося в країні, де була ідеологія «радянського інтернаціоналізму» і «дружби народів». Спадкоємці тієї ідеології тепер показують американському президентові банан, а в ЗМІ, переповнених ксенофобією, вже давно не соромляться вислову «особа кавказької національності». Росіяни дуже дивуються, коли дізнаються, що в протоколах американської поліції визначення білої раси звучить як «caucasion», «кавказець».

До речі, США, напевно, найкращий приклад штучної країни, в якій люди різних рас і культур знайшли ідею, стимул до об’єднання — свободу. Шлях був тривалий, у 200 з гаком років, із «диким Заходом», гангстерами і мафією, зі своєю сегрегацією і боротьбою афроамериканців за свої права. Американці понад усе цінують свою свободу, і не важливо, якого кольору твоя шкіра або який у тебе розріз очей. Манхеттен — копія планети, коли з одного кварталу, наприклад, турецького, потрапляєш в інший — корейський або китайський, чи філіппінський. Радянські люди створили свій світ на Брайтон-Біч і ніяк не хочуть повертатися назад, хоча багато в чому зберігають свої звички, випускаючи найнезвичнішу газету в світі російською мовою — «Вечерний Нью-Йорк».

Насправді, прикладів співжиття в багатонаціональних країнах багато, і свій добробут вони будують на основі свобод та дотримання політичних прав. Спробуйте з росіянином поговорити про свободу й отримаєте у відповідь щось непереконливе. Створення Російської імперії, а потім радянської не передбачало свобод і прав. Раніше своє життя відмірювали на славу царя і Вітчизни, потім — за Батьківщину і Сталіна. Гасла, що нічим не відрізняються, мають на увазі тільки одне — підпорядкування диктату (або цар, або Сталін) на певній території під умовною назвою «Вітчизна» або «Батьківщина».

Кілька років тому російський хранитель престолу Дмітрій Мєдвєдєв виголосив фразу «Свобода ліпше, ніж несвобода» і, здається, сам злякався своїх слів. Невідомо, що він мав на увазі, бо надалі чинив як прибічник «несвободи». Як, утім, і Путін, який у перші роки свого правління також багато говорив про демократію і права людини. Найімовірніше, Мєдвєдєв вирішив відзначитися вільнодумством, тимчасовим прозрінням, за яким нічого не послідувало.

Росія — штучна країна, в якій нема ідеології свободи і демократії. Путін останніми роками ретельно і послідовно переконував населення, що ліпша система державної влади — вождизм, а ідеологія — «вєлікая Россія». Просто — «вєлікая», без пояснення ознак величі. Тому що гасло «я — росіянин» — це не ідеологія рівноправ’я в багатонаціональній, країні, це — шовінізм. Важко уявити, щоб така країна могла довго існувати.

«БІЛІ КОЛГОТКИ» РОСІЙСЬКОЇ ПРОПАГАНДИ

Коли на сході України почався збройний конфлікт, я відкрив свої старі публікації про військову пропаганду і приготувався відзначати міфи. Упродовж багатьох років Росія, що постійно воює, використовує давно вигадану міфологію для переконання населення в доцільності участі своєї армії в тій чи іншій війні. З другого боку, населення має остаточно розлютитися на ворога, звинувачуючи його в «нелюдяності». Я не помилився — саме в «нелюдяності», як би не парадоксально звучало поєднання «гуманізм і війна». Особливо в російському викладі.

Цікаво, що використовувана російська військова міфологія в одному конфлікті, багато разів не підтверджена і спростована, з’являється знов і знов. Чи то внаслідок поганої фантазії, чи то пропагандисти впевнені, що одного дня придумана брехня буде так само дієва, як і 10 чи 20 років тому. Міфи можна умовно поділити на дві групи — «невідомі» літаки й інша бронетехніка,