Валентин Терлецький - В.І.Н. (Вибору іншого немає)

йому навіть не довелося нічого робити у цьому напрямку. Цього ж дня йому зателефонували зі столичного культурологічного журналу і, висловивши щире захоплення першими статтями про Нього, запропонували зробити якийсь нестандартний матеріал і для них. Шульц, не довго думаючи, одразу вислав їм статтю, яку не взяв Сашпаш. Редактор культурологічного журналу був у захваті від отриманого матеріалу і пообіцяв, що він вийде вже у найближчому номері. Це потішило Шульца, проте він не хотів відступати від теми, котру розпочав у своєму журналі, і тому гарячково вигадував, про що б йому ще написати.

Цього вечора Шульц вийшов з редакції пізно. Оскільки на вулиці, не зважаючи на середину грудня, було доволі тепло і лагідно, він вирішив трохи пройтися, подихати свіжим повітрям, подумати. Шульц з юності дуже полюбляв довгі піші прогулянки — тоді до нього приходили найцікавіші та найоригінальніші ідеї. Останнім часом він гуляв нечасто, постійно кудись поспішаючи і ніби від чогось повсякчас втікаючи. Коли вони переїхали сюди з Христиною, то майже кожен вечір присвячували вивченню цього міста, влаштовували одне одному несподівані пішохідні екскурсії та пікніки. Але з часом вони виходили на прогулянку все рідше, поступово занурюючись у щоденні проблеми і безперервну роботу. Христина наполегливо будувала кар’єру дизайнера, у неї почалися відрядження, виставки і покази, а він змінив кілька місць роботи, підшукуючи більш вигідні пропозиції. Востаннє вони разом гуляли містом напередодні його від’їзду закордон, ще навесні. Повернувшись звідти через два тижні, Шульц дізнався, що Христина вирішила покинути його.

Заглибившись у спогади, він і не помітив, як вийшов на проїжджу частину якогось жвавого перехрестя. Шульц оговтався лише тоді, коли його ногу зачепила машина, що вилетіла з-за повороту на шаленій швидкості. Від зіткнення він поточився, втратив рівновагу і впав на асфальт, боляче вдарившись головою…

Що є пекло? Напевно, те, що пече зсередини, не дає спокою, ані секунди рівноваги, ані кілобайту саморозуміння. Те, що спопеляє дні, наче підпалені у коматозному збайдужінні, вже прожиті й давно забуті сторінки настінного календаря. Це та трясовина, куди постійно засмоктує будь-які потуги бути смиренним. Натомість залишається натруджена, намозолена, але й викохана, випещена гординя, і з нею також — возвеличення себе, несамовита любов до своєї внутрішньої мильної бульбашки, яка ось-ось має луснути в пориві цього самопоклоніння. Але хіба це ті гріхи, за які потрапляють до пекла? І як тоді бути із усвідомленням себе єдиним обраним? Адже по-своєму обрані всі люди, якщо вже прийшли на цей світ. І коли один з них намагається піднестися над іншими, кинути поглядом у вічну і безкінечну невідомість, це стає сигналом й для інших — можна порушувати встановлені правила. Тобто любити себе більше за світ, який і було створено задля них. Відтоді починається пекло — скажене, убивче, руйнівне. Назад шляху вже немає — лише вперед. Але на те воно й пекло, аби не знати до останнього кроку, чи пекло це насправді, а чи омріяна Ойкумена? Як і не знати про себе самого до кінця — чи й був ти насправді, а чи не намріяв, бува, собі усього цього з темних глибин небуття? Але, не пізнавши пекла, ніколи не дізнаєшся, наскільки сильною є твоя любов до себе, а, отже, чи було реальністю все твоє життя. Ввергатися в пекло — ось єдиний можливий шлях для тих, хто вирішив пізнати цю незбагненну таїну. А позаду залишається рай — незнання, тиша, спокій.

…Отямився Шульц у лікарні, на ліжку в двомісній палаті. Не відразу зрозумівши, де він і що з ним, журналіст обережно озирнувся довкола, і у нього вмить запаморочилося в голові. Знову заплющивши очі, він кілька секунд приходив до тями і лише потім наважився обдивитися кімнату ще раз. Друге ліжко в палаті було порожнім і, вочевидь, нещодавно застеленим. На тумбочці поруч стояли дві пляшки мінеральної води, пластиковий стаканчик і лежала пачка якихось великих блакитних пігулок. На підвіконні розкинуло розкішне зелено-жовте листя якась невідома Шульцу квітка у рожевому пластмасовому горщику. Зі стіни над його ліжком з доволі якісної репродукції загадково посміхалася Мона Ліза.

Раптом двері в палату прочинилися і на порозі з’явилася молоденька медсестра у спокусливому білому халатику і чепчику, які Шульц раніше бачив хіба що у закордонних порнофільмах. Лагідно посміхнувшись, вона сказала, що у нього струс мозку і йому доведеться як мінімум тиждень-півтора провести у лікарні. Після цих слів Шульц одразу пригадав, як вчора його зачепила машина і він при падінні боляче вдарився головою. На його німе питання, як він тут опинився, медсестра відреагувала миттєво:

«Вас привіз сюди той водій, що збив вас. При падінні ви втратили свідомість. Окрім струсу, ніяких інших ушкоджень у вас немає. Вам відразу надали усю належну допомогу і поклали до цієї палати, до речі, однієї з найкращих у нашій лікарні. Ми перевірили ваші документи, дізналися, що ви журналіст, і вже попередили ваше керівництво, що ви тут. Вони обіцяли невдовзі когось до вас прислати. А зараз я вам поставлю крапельницю — лікар наказав разом із терапією проти струсу мозку скористатися нагодою і почистити Вам організм. Це суттєво покращить ваш стан», — і вона почала поратися біля нього з крапельницею. При цьому Шульц подумки відзначив, що такий набір препаратів зазвичай вливають хронічним алкоголікам, аби вивести їх зі стану перманентної абстиненції.

Щойно медсестра пішла, до палати майже вбігла його колега Галя — розхристана, розчервоніла, помітно схвильована. Миттю оцінивши ситуацію, вона полегшено зітхнула і присіла біля ліжка Шульца.

«Ну ти й налякав нас усіх! Уже пішли чутки, що ти ледь живий. А я бачу, що все гаразд. Струс мозку — це, звичайно, серйозно, але видряпаєшся. Ти ж у нас сильний!», — вона натягнуто посміхнулася і похапцем додала, — «Тільки не подумай, що я приїхала до тебе з власної ініціативи. У мене нагальних справ і без тебе вистачає. Це Сашпаш наказав мені дізнатися, як ти тут. А ще він просив тобі переказати, що передумав, і бере твій останній матеріал на найближчий номер. Він сказав, цим робить тобі поступку, але вперше і востаннє. І, до речі, оплату твого лікування взяла на себе наша редакція».