Крісті Голден - Валеріан та місто тисячі планет

свідчили про їхнє невдоволення. Він знав, що вони не завдадуть йому шкоди, але зрадів, коли втік від їхніх лазерних очей.

— Поквапся, — почувся Лорелінин голос, — здається, вони прямують до порту стикування, а ти вже майже добіг туди!

— Я роблю все, що можу! — огризнувся Валеріан. Він продерся крізь протилежну стіну велетенського скупчення комп’ютерних банків і знову став бігти по плазмових дисках, які вільно падали вниз і вибухали полум’ям, через ціле море прозорих рухомих створінь, що скидалися на медуз, чиїм середовищем було повітря.

— Зачекай, — сказала Лорелін, — вони вже на облавку. Цей корабель не має розпізнавальних знаків, його модель зовсім невідома. План змінюється. Сто сорок градусів на схід! Біжи прямо й шукай двері під номером вісімдесят один. Там тебе забере Алекса!

Не вповільнюючи руху, Валеріан глянув на зап’ясток і скорегував курс. У кожній секції, незалежно від того, які істоти її населяли, була своя стикувальна зона, що приймала різні кораблі з різними видами довкілля всередині. Отже, зараз він прямував до однієї з таких зон. Останні кілька років нею не часто користувалися. Поза сумнівом, Перлини її обрали, аби не привертати до себе зайвої уваги.

Він досяг зони й зістрибнув з м’яких плазмових дисків на металеву підлогу. Розтрощивши чергову стіну, Валеріан опинився у вентиляційній шахті й продовжив рух.

— Алексо, — почувся Лорелінин голос у вухах Валеріана, — надсилаю тобі координати. Забери його.

Валеріан відчув невеличку втому, але розумів, що треба потерпіти, бо мета вже дуже близько.

— «Інтрудер» на позиції, — промовила Алекса.

— О, це гарна новина, — задихаючись, сказав Валеріан. Рідко коли він укладав у слова настільки щирий зміст. Він рвонув прямо до залізних дверей з двома великими цифрами 81.

— Це вони, — промовила Лорелін, — іди далі. Валеріан опустив голову, пробився крізь залізну стіну й опинився в космосі.

«Інтрудера» там, на жаль, не було, і він почав падати вниз повз багаторівневий порожній причал.

— Гей, Алексо, де ти в дідька є? — прокричав Валеріан, падаючи.

Лорелін спантеличено подивилася на мапу. Покрутила колову шкалу — мапа зробила оберт. Аж ось цифри 81 перетворилися на 18 — Лорелін від жаху забило дух.

— Алексо, ти на вісімдесят першому?

— Так, сержанте.

— Вибач, я помилилася, — звернулася Лорелін до Валеріана, — то був вісімнадцятий номер!

— Чудово! — відповів Валеріан. — Бачиш? Я довіряю тобі більше, ніж самому собі, і дивись, у яку халепу через це вскочив!

Лорелін відчула, як у неї запалали щоки.

— Алексо! Забери його! На вісімнадцятому!

Вона чекала, кусаючи нижню губу. Здавалося, минули години, однак насправді вже за десять секунд Лорелін почула задиханий роздратований Валеріанів голос:

— Дякую, Алексо! Зроби, щоб тут з’явився пляж. Лорелін дозволила собі з полегшенням усміхнутися.

Валеріан перемкнув налаштування однострою на звичайний режим і забіг до кабіни. Коли внутрішній простір корабля заповнив екран його шолома, він однозначно відчув себе на своєму місці, й енергія повернулася до нього сплеском адреналіну. Судно, пристиковане на 18-му, і аж ніяк не на 81-му причалі, мало точнісінько такий самий вигляд, який мав бути в корабля, що його збудували бліді чарівні Перлини. Велике з трьома сторонами, які сходилися разом, було схоже на зірку. За двигуни правили десятки білих сфер ідеальної форми в нижній його частині, а опукла поверхня корабля мала не один яскравий колір, як у решти кораблів, а м’яке, приглушене сполучення витончених відтінків, які, здавалося, пересувалися хвилями.

Утім, зараз цей чарівний корабель розганявся, щоб утекти — з командувачем Філіттом на облавку. «Я не знаю, звідки ви прибули, — прожебонів він, нерухомо фіксуючись на цілі, — але знаю, куди вас збираюся послати».

«Екс-Бі 982» відкрив вогонь по кораблю. Той ухилився і пришвидшив рух, але Валеріан щільно сів йому на хвіст. Корабель був швидкий і водив його за собою, як кота за ниткою. Обидва кораблі пришвидшували хід і знову гальмували, вибираючись із черги танкерів уздовж стикувальної станції. Валеріан був вражений тим, з якою швидкістю маневрував цей корабель набагато більших розмірів. Попри те йому вдавалося не спускати з ока задню частину корабля.

— Я збираюся відстрелити їм двигуни, — повідомив він Лорелін і Окто-Бара.

— У них надсучасні захисні екрани. Ти їх не проб’єш, — попередила його Лорелін.

— Ну, тоді спробуємо влучити в більшу ціль.

Але як тільки він зібрався вистрелити, сталося неймовірне. Уздовж перламутрових боків корабля з’явилися неначе десятки тріщин. На мить Валеріанові здалося, що мав статися вибух. Але «тріщини» поглибшали, і Валеріан збагнув, що величезний корабель розщепився на кілька кораблів, точнісінько таких самих, але меншого розміру. І ці кораблі тепер розлітались у всіх напрямках.

— Чорт! Лорелін, цей корабель щойно розколовся на ціле гроно маленьких кораблів. На якому з них командувач? — прокричав Валеріан.

— Дев’яносто градусів ліворуч! На південь! — відповіла Лорелін.

— Дев’яносто градусів? — лютував Валеріан. — Ти впевнена? Не сто вісімдесят?

— Дев’яносто градусів! — гарикнула Лорелін. — Поквапся!

Тепер над ним, під ним, попереду й позаду нього летіли кораблі, і він помітив, як судно, на яке вказала Лорелін, блискавкою промайнуло під ним справді під кутом дев’яносто градусів. «Інтрудер» змінив курс і погнався за малим космічним кораблем, що понісся до лабіринту нутрощів станції.

Валеріанові подобалося пілотувати «Інтрудер». Він вельми пишався Алексою. Але коли він трохи не врізався в інший корабель, і Лорелін заволала йому у вухо «Обережно!», він передумав.

— Цей корабель надто великий для переслідування, — заявив він їй та Окто-Барові, — отже, я візьму скай-джет!

Розділ п’ятнадцятий

Окто-Бар насупився.

— Дивно. На вигляд усе так, наче вони зовсім не прагнуть утекти у відкритий космос. Навпаки, прямують назад… — останні слова він вимовив стиха.

Дві червоні цятки наближалися до радіоактивної зони в осередді станції.

— Ти біля мертвої зони, — попередила