Крісті Голден - Валеріан та місто тисячі планет

Лорелін не мала часу на розмови. Вона поклала руку на сканер, і той після доторку загорівся червоним.

— Командувача викрадено, — повідомила вона, — і якщо ми за хвилину не з’ясуємо, де він, то втратимо його.

Сканер став зеленим.

Окто-Бар уголос прочитав результат:

— Результат перевірки на детекторі брехні негативний, пане міністр. І я також підтверджую, що командувача викрадено.

Чиновник завагався, а потім кивнув.

— Дуже добре. Доступ надано.

Щойно міністр послав код, Лорелін негайно його ввела. На віртуальній мапі з’явилася ще одна червона крапка. Вона зітхнула від полегкості.

— Дякую, пане міністр. Отже, Валеріане, я знайшла його. Він поблизу стикувального сектора. Порушники, ймовірно, прямують до свого корабля.

— Гаразд! Як туди дістатися найкоротшою дорогою?

— Північ-північ-схід, — відповіла Лорелін, — сто тринадцять градусів.

Валеріан зробив розворот на місці, слідуючи за цифровим компасом на зап’ястку. Потім він підняв голову і закліпав очима.

— Північ… схід… Лорелін, ти привела мене прямо в стіну!

— Ти ж сам сказав, що тобі потрібна найкоротша дорога!

Валеріан зітхнув: він і справді казав про найкоротшу дорогу. Потому клацнув по ґудзику на рукаві. За кілька клацань його польова форма перетворилася на тверду шкаралупу. На мить він затримався, щоб підготуватися до неприємного досвіду, а потім почав бігти.

Він робив це й раніше, а отже, знав, що фізично не завдасть собі жодної шкоди. Утім, навіть знаючи це, він щоразу, вганяючись із розгону в стіну, відчував, як йому тьохкає в животі.

Одначе ця цілком природна людська реакція не вповільнила його ані на мить. Валеріан розганявся, пробивався крізь чорну металеву стіну, і гонитва тривала далі. Він був у західній частині станції, у зоні мешкання гуманоїдів. Він рухався прямою, найкоротшою дорогою, трощачи коридори, вдираючись до приватних помешкань і прориваючись крізь торговельні зони та зони відпочинку.

Валеріан був настільки зосереджений на тому, що було перед ним, що якоїсь миті не помітив того, що було в нього під ногами, а певніше чого під ногами не було — він пробився крізь стіну, вилетів у відкритий космос і пірнув униз. Навколо нього пролітали різні невеликі кораблі — кожний у своїй справі, а чорні моноліти будівель були всіяні вогниками. Потоки пурпурно-червоного та синього освітлення позначали пішохідні тунелі, що з’єднували будинки між собою. Базові установлення його уніформи були запрограмовані на умови нормальної гравітації і мали перепрограмовуватися вручну. Отже, зараз він стрімголов нісся на один з пішохідних тунелів і, як ошпарений, намагався ввести код, який мав відімкнути функцію трощення його костюмом твердої матерії.

І часу в нього було якраз, щоб…

Валеріан розтрощив прозорий дах тунелю, аж тут його костюм дуже вчасно трансформувався, і він, хоча й на руки та коліна, але приземлився на підлогу коридору, замість того, щоб її пробити й вилетіти з іншого боку.

У коридорі було ще кілька людей, яких, звісно, налякала його поява. Вони відсахнулись, ухиляючись від прозорих уламків, що падали згори, але жодного з них не було поранено. З ними все мало бути гаразд, адже пролам від Валеріанового костюма, було відразу ж закрито захисним силовим полем.

— Алексо! — заволав він. — Налаштуй мені пересування поверхнями.

— Зараз, — хутко відповіла Алекса.

— Переналаштовано, — повідомила вона за мить.

Валеріан знову знявся з місця.

— Можливо, то була найкоротша дорога, але не найлегша, — важко дихаючи, заявив Валеріан Лорелін. Костюм захищав його від фізичних пошкоджень і давав йому додаткову силу, але ж швидкість залежала тільки від нього самого.

— Біжи, — підганяв його Лорелінин голос, — ти віддаляєшся від них.

— Я ж сказав, я роблю все, що можу.

— Роби це ще швидше.

Валеріан замкнув уста й не відповів. Зараз кожен його подих був цінним. Він рвучко біг по замкненому напівпрозорому проходу, допоки той вів туди, куди йому було потрібно. Прохід вивів його до будинку з невеликими квартирами, а далі пішов прямо, у той час як ліворуч повертав коридор передпокою. Він ледь помітив, що стіна будинку, де жила родина арисум-кормнів, була зроблена з напівпрозорого матеріалу і пробіг крізь неї. Але що то була не стіна, а вікно, він тільки тоді збагнув, коли розтрощив його на кілька сотень дрізок і завважив, що знову мчить униз.

Проте цього разу він був підготовлений. Алекса переналаштувала його зброю, і та зараз випускала плазмові диски діаметром приблизно метр двадцять. Ті диски були тонкі, але міцні, та яскраво палали. Валеріан із силою ступив правою ногою на перший диск і, стріляючи перед собою щоразу перед новим стрибком, побіг по них далі.

З останнього плазмового диска він зістрибнув на кластерне поле, де народ азін-мйо вирощував скупчення клітинних ядер. Побачивши те, він здригнувся. Ця раса на станції виконувала обов’язки лікарів і вирощувала кульки, наповнені різноманітним генетичним матеріалом для надзвичайних ситуацій, отже, Валеріан просто не міг не розтрощити ногами чимало з них. Гаразд, то була не його проблема, а Аруна Філітта, бо ж він командувач «Альфи» й водночас об’єкт рятувальної операції. Отак зміркувавши, Валеріан із криками «Пробачте!» увірвався на кластерне поле і, давлячи все, на що ставав, чкурнув в інший його кінець. Він дещо втішався тим, що азін-мйо обробляють сотні подібних кластерних полів, і лише на цьому полі росли десятки тисяч м’яких променистих кульок.

Поля клітинних ядер відділяли західну секцію станції, де жили гуманоїди, від її частини з газоподібним довкіллям. Валеріан нісся далі. «Найкоротша» дорога вела його прямо крізь величезну, сліпучу, золотого кольору стіну. Вона була втіленням хитромудрих комп’ютерних технологій, над якими саме в той час працювала група омелитів. То були біометалічні істоти з широкими, випуклими головами, кількома довгими й тонкими кінцівками та лазерними очима. Руйнування їхньої роботи непокоїло Валеріана більше, ніж шкода, завдана полю клітинних ядер. Він сподівався, що не скоїв нічого непоправного. Омелити розвинули в собі здатність спілкуватися з допомогою телепатії, і повідомлення, що вони їх посилали до його мозку, ясно