Мінеке Схіппер - Голі чи покриті: Світова історія одягання та оголення

відтак чоловік починає грішити». Навіть якщо він не торкається тіла, грішні думки напосідають на нього, розмірковує ще хтось на сторінках щоденної ізраїльської газети «Yedioth Ahronoth»191. «І наостанок: жінка здатна досягти досконалої скромності лише тоді, коли її зовсім не буде ані видно, ані чутно».

Більшість сучасних євреїв-ортодоксів, що відрощують довгі бороди, мають на голові чорний капелюх, зодягнені в чорні костюми, жінки яких одягають перуку на виголені голови, з обуренням говорить про цю нову тенденцію. Вони почуваються обманутими, так ніби досі їхні жінки були недостатньо скромними! Причому кодекси честі та вбирання перетворюються на суперництво не тільки серед жінок, а й поміж ортодоксальних і ультрарадикальних вірян-чоловіків: найцінніший приз за виграш становить найскромніша дружина192.

Щотижнева єврейська сімейна газета «Mishpacha» звертає увагу на потужні зміни на вулицях району Бейт-Шемеш в Єрусалимі, де можна побачити жінок, одягнених зверху донизу. Як і чому прийшли вони до такого вбрання?

Жінки, закутані в пласти одежі, виглядали для стороннього ока жаскими й неприступними. Хоча насправді були це цілком звичайні жінки й наголошували вони на таких речах: не належимо до жодної секти, нас несправедливо безчестить і переслідує обмежена публіка, а з ними вічно голодні на чутки медіа… За винятком випадів кількох дуже неврівноважених осіб, більшість звинувачень супроти цієї групи були безпідставні. Вони так само прагнули вам сказати, що відновили всі найскромніші стандарти і норми минулих поколінь, які занепали у бруді сучасного суспільства. Ці норми, якщо Бог цього воліє, сприятимуть утіленню ідеї остаточного Спасіння. Вони посилались на зображення мешканців Єрусалима минулого століття чи на своїх власних прародичів та зверталися до Талмуду і на halachic висловлювання (стиль поведінки) щодо ідеальних стандартів tzniyus (скромність)193.

Прихильного ставлення до цитованої статті не поділяють люди, що переймаються ортодоксальною спільнотою, в якій відбувається процес радикалізації щодо тих жінок, які до кінця життя загорнулися з голови і зап’ястя аж до самих п’ят.

Менш радикальні євреї принизливо називали цих жінок «талібанськими матерями», «командою самогубців» чи «дамами в паранджі». Справжня небезпека, на думку авторитетних рабинів, полягала в тому, що таке перебільшення стимулює сексуалізацію суспільства. Не всі чоловіки погоджуються зі своїми фанатичними дружинами, тому був розглянутий один декрет, за яким носіння паранджі чи бурки вважали сексуальним фетишем, а цілковите прикривання тіла прирівняли до «такого ж безпутства», як і мінімальне одягання.

На думку головного англійського рабина Даніеля Треймена, 2008 року тенденція почала рухатися в напрямку Лондона і Брукліна194. Наскільки він дивовижний? Це щось на кшталт реклами: якщо ви часто чуєте переконливе гасло, то пастки не оминути. Цей рух, поза сумнівом, не з неба звалився на жінок, яким ціле життя погрожували в ім’я Бога зухвалими застереженнями щодо покривання тіла, меседжами, що вистукували, мовляв, порятунок усієї громади залежить од непомітності жінки. Як наслідок – на передній план виступила ідея, згідно з якою потрібно йти до кінця, а це жахливий процес жорстких вимог, яким спочатку варто слідувати самому, а вже згодом – іншим пропонувати.

Ісламські та єврейські жінки-фундаменталістки мають багато спільного. Обидві групи живуть під тягарем давніх нав’язаних правил, чоловічих релігій, правових систем, основний наголос яких падав на одягання жіночого тіла як визначального символу порядності та чистоти суспільства195.

Що амбітніше зодягається жінка, на мій погляд, то краще, тим надійніше захищає вона чоловіків від самих себе. За логікою прогресивного фундаменталізму, жінка, яка не хоче засмучувати кого-небудь, не має іншого вибору, окрім як зробити себе повністю невидимою. Планку непомітності в публічному просторі підіймають усе вище і вище, допоки нічого з жінки не залишиться; цей процес певною мірою нагадує анорексію.

Виразно єврейське

Одяг і політика не існують одне без одного. Взуття, вуаль, зав’язані торочки, магічні амулети – за цим усім часто стоїть щось інше, ніж, власне, значення: знімати черевики – жест, який може означати покору, особливий для тих, хто перебуває на священній землі. Що більше читаєте, то частіше натрапляєте на несподіваний розвиток подій. Мусульманське духовенство в певний момент заборонило своїм вірянам молитися на босоніж, «як євреї». Традиції постійно змінювалися, аж допоки врешті-решт євреї не почали взуватися до молитви. Мусульмани тим часом досі роззуваються, коли входять до мечеті. Але навіть сьогодні можна перестріти євреїв, які у святі дні моляться в синагозі з босими ногами.

Як меншина, євреї часто страждали від обов’язків носити ту одежу, яку нав’язували їм ззовні. Це трапилось і в західному християнстві, і в мусульманському світі. У середині дев’ятнадцятого століття Аль-Мутевікіль, халіф із династії Аббасидів, уперше класифікував євреїв і християн як захищених, але пригнічених підлеглих – dhimmi’s арабською. Відтепер євреї мусили носити одяг кольору меду зі спеціальним ґудзиком на головному уборі чи з видимою латкою на плечах або рукавах. Крім того, вимагали мати пояси, головні убори та шнурівки до взуття. Більшість із цих приписів застосували до всіх переможених народів, однак євреям неодноразово нав’язували додаткові правила196.

Християнська церква в Європі в Середні віки часто виганяла інших вірян за межі суспільства, про що дізнаємося з декрету Папи Інокентія III від 1213 року. Згідно з цим документом, євреї та мусульмани обох статей в усіх християнських провінціях мусять різнитися від решти вірян одежею, щоб максимально запобігти мішаним шлюбам.

Настанови неєврейських правителів нерідко видавали мету відокремити євреїв-вірян од представників інших віросповідань. Найжахливішою поміткою в історії виокремлення євреїв була, звісно, жовта зірка, давня вимога маркування. У двадцятому столітті за часів гітлерівського режиму в Німеччині та на окупованих нацистами територіях цю ідею експлуатували по-новому.

Окрім правил, накинутих євреям ззовні, завжди виникали напружені ситуації та конфлікти всередині самої єврейської спільноти. Було чимало жорстокості, щоправда, простору для змін також не бракувало. У вісімнадцятому-дев’ятнадцятому століттях багато євреїв молилося на цінності часів Просвітництва, підвищення рівня освіти та кращої інтеграції до європейського суспільства. Просвітники також заявили про нове критичне вивчення давніх рабинських, а також інших релігійних текстів у напрямі часткової лібералізації ортодоксальних приписів. Дискусія у межах власного кола та практичне ставлення до навколишнього соціуму сприяли загальному прогресові єврейської спільноти й емансипації.

Це не спростовує того факту, що ультраортодоксальні єврейські общини завжди боролися з новизною та змінами всіма можливими способами. Навіть сьогочас радикально налаштовані