Ейвінд Юнсон - Ще раз, капітане!

відпочинок чотирьох осіб, а може, й ще когось. Пані Лінделл, звичайно, розрахувалася сама за себе, таке їй до змоги. А як із іншими? Всього було, здається, десять осіб.

Новоспечений лижник звівся й спробував тримати рівновагу. Дорога йшла вниз, ноги заплуталися, він спіткнувся й покотився. Зіп’явшись із допомогою інструктора на ноги, сперся на палиці, відсапнув і трохи роздратовано зауважив:

— Я все робив точнісінько так, як ви мені сказали: тримав ноги докупи, нахилився вперед, а проте… Сумніваюся, чи добрий метод ви застосовуєте. Ноги самі собою роз’їжджаються, ото й падаєш. — Він знову зиркнув на осяйні гірські вершини, немовби ще раз оцінював відстань, й оптимістично мовив: — Наступного тижня треба буде в усякому разі туди вибратися. Скажіть, будь ласка, про цю пані Лінделл, що в оксамитній сукні. Вчора я бачив її в їдальні. Чи не замужем вона за власником фірми — Феліксом Лінделлом?

Це прозвучало так кумедно, що інструктор зовсім нешанобливо засміявся.

— Еге ж. Принаймні була. Її чоловік — великий торговець, торік він провів тут лише кілька днів. Цього року вона приїхала сама. Феліксові Лінделлу нема ще тридцяти літ, а його дружині яких двадцять, не більш. Минулого року вони посварилися, але вона й далі має те саме прізвище, так що…

— Так, так, — перебив старий несподівано нетерпляче, ніби це інструктор забагато базікав замість того, щоб віддатися такій важливій справі, як приватне навчання їзди на лижах. — Спробую-но я ще раз.

На пологому схилі гірки він втримався на ногах майже до кінця. А коли впав, вийшло в нього це вправніше. Ноги не заплуталися, він зробив поворот і сам звівся.

— Ось погляньте! Бачите?! Не такий-то я вже й невмійко! Побачите, як буде завтра! А чому, на вашу думку, Голдінґ не стає тепер на лижі? Може, хворий?

— Либонь, не має на те охоти, — відрік інструктор, який почав уже тратити терпець. — Глядіть не викидайте вперед палиці. Можете поранитися. Натомість треба ось так, тоді легше гальмувати, причому обома палицями, ну й коліна теж належить трохи згинати. Подивіться, як воно робиться.

Інструктор з’їхав із гірки. Коли повернувся, старий спитав його:

— Гадаєте, що Голдінґу тепер сутужно з грішми?

— Їй-бо, нічого про це не знаю, — неприязно буркнув інструктор.

— І не знаєте, які він справи провадить?

— Мабуть, грає на акціях чи що. Я не цікавився. Поспускаємося ще?

Літній чоловік спустився й цього разу встояв до самого кінця. Його мокре лице сяяло від запалу та захвату.

— Подивіться, подивіться! — хрипко гукнув він. — Наступного тижня вирушу в далекий похід, будете разом зі мною! Та ні, не хочеться мені припиняти заняття. Але, знаєте, я згинав коліна не аж так, як ви сказали. Не сидіти ж мені, коли я на лижах!

— Ну-ну, — сказав роздратований інструктор, — зовсім непогано пішло.

— Розумієте, якби мені молодість, як ото Голдінґу, то я б не марнував днів, не гаяв би часу. Одразу став би на лижі й уже першого дня вибрався б на гору.

— Туди ніхто не забирається. Добратися до межі лісу — цього аж забагато. Зрештою, взимку на горі нічого робити. Там хіба що величезні кучугури — дуже небезпечні. Та й завжди дме страшенно.

Старий скорчив міну здивування.

— Навіщо ж тоді вчитися їздити на лижах, як не для того, щоб ставити рекорди? Не прийдеш же тут улітку, щоб пертися вгору. Там же нема на що дивитися! Нічого вартого уваги. Чи далеко зайдеш у цьому напрямку?

Він тицьнув пальцем.

Інструктор зверхньо підсміхнувся.

— Напевно, півдороги вдалось би подужати. Ви могли б приїхати влітку. У цю пору ми щотижня влаштовуємо невеликі туристичні походи.

— Аж улітку, — сердито прохрипів старий. — Скажіть, будь ласка, для чого ж їхати сюди й навчатися саме тепер, коли не можна… Яка дурість!

Скинувши шапку, він похитав розпелеханою головою.

— І всю дорогу треба йти пішки?

Інструктор відкрито реготнув.

— Атож. Розумієте, саме в цьому й полягає приємність.

— Приємність? Іти? Аж на вершину? Що ж це за приємність така?

— Не у вершині річ, — повчально сказав тренер. — Йдеться про сходження. Там дивовижна краса. А сама собою вершина нічого не значить.

— Так, звісно. Розумію, ви маєте на увазі, що вже сама прогулянка йде на користь здоров’ю. Повітря і таке інше. Мабуть, щось у тому є. Та чи не дорого відпочивати тут влітку? Мало б бути дешевше, тоді не треба опалювати.

Не дочекавшись відповіді, старий ще раз узявся за своє:

— Чи буває тут вліті Голдінґ?

— Так, деколи.

І старий знову ковзнув униз.

На ногах він втримався, навіть прискорив палицями їзду, а насамкінець обережно розвернувся зиґзаґом.

— Подивіться! Гляньте-но!

Й інструктор кивнув. Так, він бачив.

Улле стояв біля вікна у своїй кімнаті й весь час дивився на свого старшого попутника. Цікаво приглядався до кожного руху, немовби вивчав якусь чудернацьку тварину. «Це, безсумнівно, Кульман, — подумав він. — Ось тепер я чітко зрозумів, що…»

Відчинилися двері, й він рвучко озирнувся.

— Цього разу входжу непроханою, — озвалася вона.

— Чим можу служити? — помалу спитав Улле.

— Ти навіть не привітався, — сказала вона й сіла без запрошення.

— Так, я не привітався.

— А однак усміхнувся до мене вчора ввечері.

— Це, власне, через сукню, — сказав він. — Ти вже вибачай, але дуже вже вона гарна, просто-таки прегарна. Зрештою, не тільки тому… Це, либонь, та сама, що