Кемерон Докі - Усі жінки - відьми. Фатальне кохання

голос. Голос водночас роздратований і дещо агресивний. Одного почутого нею слова було достатньо, щоб зрозуміти — чому Джил так швидко викликав підкріплення.

«Я б і сама так вчинила», — подумала Пайпер. А ще вона прекрасно зрозуміла, чому їхній загадковий гість упав. Скрізь висів густий туман, від якого дороги та тротуари стали слизькими. Саме тому вона несла Ваята сама, бо хотіла, щоб у Люсіль були вільні руки.

— Я вже тут, — вигукнула Пайпер, заходячи до клубу. Бар був освітлений, наче Джил працював, очікуючи на її приїзд, але в решті приміщення клубу було темно. Скраю біля столиків вона побачила якусь постать.

— Джиле?

— Я тут, Пайпер, — почувся голос Джила.

— А чому ти не вмикаєш світло? — спитала вона.

— Тому що я попросив його цього не робити, — каркнув голос діда. — Я не люблю яскравих ліхтарів. Від них у мене болять очі. Я вже постраждав сьогодні один раз. І не бачу підстав завдавати собі додаткових неприємностей.

— Усі лампочки у нашому клубі обладнані реостатами для регулювання сили світла, — тихо, але твердо відказала Пайпер, наближаючись до таємничого гостя. — Джиле, увімкни, будь ласка, неяскраве світло.

«Настав час продемонструвати, хто в клубі хазяїн, — подумала вона. — І розібратися, нарешті, що за чортівня тут відбувається».

— Я чула про вашу травму і висловлюю вам своє співчуття, містере… — Пайпер замовкла, але, не почувши імені у відповідь, продовжила: — Може, ви мені, усе ж таки, розкажете, як це сталося?

Цієї миті навколо неї повільно, з нарочитою театральністю, почало з’являтися світло.

— Як сталося, як сталося… Я розкажу вам, як це сталося! — пробубонів роздратований голос. — Мене підступно зрадила віроломна жінка!

— О ні!

Ці два слова, вимовлені переляканою Люсіль, змусили Пайпер вклякнути на місці. Світло у залі нарешті стало достатньо, щоб добре придивитися до чоловіка перед нею.

Він мав вигляд істоти з фільму жахів. «„Привид нічного клубу“ — саме так він би називався», — подумала Пайпер. Привид сидів не на стільці за столиком, як їй спочатку здалося, а в інвалідному візку. Тіло його являло собою химерне поєднання старечості з помітними ознаками молодості. Ноги були виснажені й безпорадно-слабкі, але в руках угадувалася неабияка міць.

До того ж тіло не було статичним. Поки Пайпер з огидою споглядала його, воно увесь час змінювалося. То обличчя ставало таким гарним, що у Пайпер аж подих перехоплювало, то враз марніло і зморщувалося. Незмінними залишалися тільки очі. Яскраво-зелені, зі злобним і лукавим виразом, вони були схожі на вуглини у пекельному вогнищі.

— Наскільки я розумію, переді мною — Вільям Ланкастер?

— Про що, ти кажеш, дізналася? — скрикнула Пейдж. Коли задзвонив мобільний, вона прямувала до найближчого кафе після зустрічі з Дженіфер. Почувши дзвінок, вона швидко витягнула телефон і натиснула на кнопку.

— Я дізналася, що сталося з Донованом Хоуторном, — відповіла Фібі. — Я знаю, як йому вдалося щезнути.

— Я рада, що ти хоч щось знайшла, — сказала Пейдж. — А моя зустріч з Дженіфер стосовно Сеймура виявилася нічим іншим, як великим глухим кутом.

— Це вже не має значення. — І Фібі швидко розповіла те, на що її наштовхнула розмова у редакційній кімнаті відпочинку.

— Коли його жінка померла, Донован взяв собі її прізвище. До цієї ж хитрощі пізніше вдався і його син.

— Отакої, вони вигадали хитрий спосіб, як використовувати жінок у своїх ницих цілях. Чи не так? — спитала Пейдж, відчуваючи на спині холодок, спричинений зовсім не туманом, що взяв у облогу Сан-Франциско.

— Та отож, — погодилася Фібі. — Але найгірше не це. Здогадайся з двох разів, яке прізвище успадкував онук Донована.

Пейдж зупинилася як вкопана.

— Зажди. Не кажи, я сама здогадаюся. О Господи! Та це ж той тип. Новий працівник. Новий директор, що його найняла Пайпер.

— Точно. Прізвище онука Донована — Таунсенд.

— Джиле, — спокійно мовила Пайпер. — Виклич, будь ласка, поліцію. Негайно.

— Вибач, боюсь, що я не зможу це зробити, Пайпер, — відповів Джил. Легкою нечутною ходою він підійшов до інвалідного візка і став поруч. Пайпер почула, як стиха застогнала Люсіль.

— Донован. Донован Хоуторн, — вирвалося у неї.

— Не зовсім, — спокійно відповів Джил. — Але ваша помилка цілком зрозуміла. Батько завжди казав про вражаючу родинну схожість. Донован Хоуторн був моїм дідом.

— Люсіль, — Пайпер намагалася говорити якомога спокійнішим голосом. Мало-помалу, не зводячи очей з Джила, вона повернулася до бабці, яка стояла позаду. — Візьміть, будь ласка, Ваята.

«І дозволь мені звільнити руки!» — подумала вона. Якби Пайпер вдалося звільнити руки, вона би вмить поклала край цій ситуації. Одним-єдиним жестом вона б унерухомила Вільяма та Джила, а сама б зателефонувала сестрам і в поліцію. І Люсіль була б у безпеці, і вбивствам поклали б край.

Впевненим рухом вона простягла Ваята старій.

— Люсіль, — повторила вона знову, цього разу більш настійливо.

Несподівано вона відчула, як руки Люсіль обхопили її власні — і стиснули. Нарешті Пайпер ошелешено відвела погляд від Вільяма та Джила і подивилася у перелякані очі Люсіль Маршалл.

Усе тіло старої жінки тряслося так, наче вона стояла на крижаному вітрі. Її рот ворушився — то з плямканням розтуляючись, то швидко стуляючись, вона подумки сперечалася сама з собою і силилася щось сказати. Її вирячені очі, сповнені страху і люті, впритул дивилися на Пайпер.

— Боюся, вона ніяк не зможе допомогти тобі, — озвався Джил Таунсенд. Швидко підступивши до Пайпер, він одним різким рухом висмикнув Ваята у неї з рук і пихонув його в руки Люсіль. — Але ти не ж не будеш їй дорікати, правда? — спитав Джил солодкавим голосом. — Ти ж бачиш — вона сама не своя.

— Усе зрозуміло, — видихнула Пейдж. — Я зараз же їду додому.

— Стривай! — зупинила її Фібі. — Це нічого не дасть. Як тільки ти поїхала, мені телефонувала Пайпер. Сказала, що їде до клубу, бо її покликав туди по телефону Джил.

— О Господи! — зойкнула Пейдж.

— Ти не ойкай, а швидше їдь сюди! — наказала Фібі. — Я взяла таксі, уже ось-ось під’їжджаю до клубу.

— Та я теж вже іду, — відповіла Пейдж. — Як мені їхати — швидко чи дуже швидко?

— Дуже швидко!

— Ти ще маєш можливість передумати, — сказала Пайпер і скривилася від болю, коли Джил різко смикнув, зв’язуючи її руки за спиною.

«Яка жахлива іронія, який ідіотський збіг обставин!» — подумала Пайпер.

Джил і не здогадувався, що, зв’язавши їй руки, він позбавив її можливості скористатися магічною силою принаймні не слабшою за ту, яка тримала в полоні Вільяма ось уже понад вісімдесят років. Він просто унеможливив опір єдиної людини, яка могла захистити Люсіль у