Редьярд Джозеф Кіплінг - Кім

шалено сіпнувся. Магбуб Алі необережно пришпорив його гострими стременами. (Він не належав до теперішніх торгівців кіньми, які носять англійські чоботи зі шпорами). Кім зметикував, що той себе видав, і зробив свої висновки.

— То була дрібничка. Якраз тобі по дорозі до Бенареса. І я, і сагиб уже про неї забули. Я надсилаю стільки листів і повідомлень людям, які питають про коней, що я не добре пам’ятаю, кому що казав. То було щось про гніду кобилу, родовід замовив сагиб Пітерс?

Кім відразу побачив пастку. Якби він сказав: «про гніду кобилу», Магбуб із тієї готовності піти за поправкою зрозумів би, що хлопчик щось підозрює. Тому Кім відповів:

— Гніда кобила? Ні, я так швидко не забуваю свої повідомлення. Це був білий жеребець.

— Так, так воно і було. Білий арабський жеребець. Але ти мені писав про гніду кобилу.

— А хто ж каже правду писареві? — відповів Кім, відчуваючи долоню Магбуба на своєму серці.

Раптом їх хтось окликнув.

— Привіт! Магбубе, старий негіднику, стій-но! — загукав голос, і до них підлетів англієць на конику-поні для гри в поло. — Я за вами гнався мало не усе місто. Добре шпарить цей твій кабулець. Він на продаж?

— У мене скоро підійде молодий коник, якого саме небо створило для складної та делікатної гри в поло. Він не має собі рівних. Він…

— І в поло грає, і стіл накриває. Еге. Знаємо ми те все. Якого біса там у тебе?

— А. Хлопчик, — серйозно сказав Магбуб, — його другий хлопчик побив. Його батько колись був білим солдатом у великій війні. Хлопчик у дитинстві жив у Лагорі. Він грався з моїми кіньми, коли був малим. Тепер я думаю, що його зроблять солдатом. Батьків полк недавно упіймав його, а тоді вирушив на війну минулого тижня. Але я не думаю, що він хоче бути солдатом. Я узяв його на прогулянку. Скажи мені, де твої казарми, і я тебе туди довезу.

— Відпусти. Я спокійно можу знайти казарми.

— А як ти побіжиш геть, то хто скаже, що це не моя вина?

— Він прибіжить назад до обіду. Куди він втече? — засміявся англієць.

— Він народився на цій землі. У нього тут є друзі. Він іде, куди хоче. Він чабук савай [вдатний хлопець]. Йому досить змінити одяг — і оком не моргнеш, як він стане індуським хлопчиком нижчої касти.

— Дідька лисого він стане! — англієць критично подивився на хлопчика, а Магбуб тим часом попрямував у бік казарми. Кім зціпив зуби. Магбуб, невірний афганець, насміхався з нього:

— Вони послали його до школи, взули у важкі чоботи та сповили його цим одягом. Далі він забуде все, що він знає. То котра казарма твоя?

Кім показав — бо не міг слова вимовити — на крило отця Віктора, яке біліло поруч.

— Може, він і стане добрим солдатом, — сказав Магбуб задумливо. — Принаймні, він може бути хорошим джурою. Я послав його, щоби доставити повідомлення з Лагора. Про родовід білого жеребця.

Це була смертельна образа, завдана слідом за ще тяжчою кривдою — і це на очах сагиба, якому Кім так хитро передав листа зі звісткою, що розпалила війну. Кім бачив, як смажиться на полум’ї за свою зраду Магбуб Алі, але для себе він вбачав суцільну довгу сіру перспективу казарми, школи та знову казарми. Він благально дивився на гладенько поголене обличчя офіцера, але не міг вловити на ньому жодного проблиску, який би вказав, впізнали його, чи ні. Але навіть за таких крайнощів йому не спадало на думку покластися на милість білої людини чи зректися афганця. А Магбуб пильно вдивлявся в англійця, який дивився, так само пильно, на Кіма, тремтячого і принишклого.

— Мій кінь добре навчений, — сказав торгаш. — Інший міг би й вбрикнути, сагибе.

— Ах, — озвався нарешті англієць, потираючи вологу холку свого поні руків’ям батога. — Хто хоче зробити хлопчика солдатом?

— Он той падре! — захлинувся Кім, побачивши, як отець Віктор із непокритою головою спускається до них із веранди.

— Пощезніть вражі сили, О’Гара! Скільки ще ти маєш усяких приятелів по Азії? — вигукнув він, поки Кім ковзнув донизу і безпорадно завмер перед ним.

— Доброго ранку, падре, — весело сказав англієць. — Я чув про вас багато доброго. Збирався заїхати поспілкуватись. Я — Крейтон.

— З етнографічної служби? — спитав отець Віктор. Англієць кивнув. — Повірте, в такому разі я радий з вами познайомитися, і мій обов’язок — подякувати вам за повернення хлопчика.

— Мені ні за що дякувати, падре. Крім того, хлопчик не втікав. Ви не знаєте добродія Магбуба Алі? — торговець кіньми незворушно стовбичив верхи на осонні. — Зазнайомитеся, коли проживете на станції з місяць. Ми у нього усіх своїх шкап купуємо. А хлопчик доволі цікавий. Можете розповісти мені що-небудь про нього?

— Чи я можу розповісти вам? — пирхнув отець Віктор. — Та ви чи не єдина людина, яка може мені допомогти в моїй плутанині! Розповісти вам! О, вражі сили, я тут лусну, так мені треба поговорити з кимось, хто розуміється на тубільцях!

Із-за рогу надійшов конюх. Полковник Крейтон підвищив голос і заговорив мовою урду:

— Ну, гаразд, Магбубе Алі, марно розповідати мені всі ці байки про поні. Даю триста п’ятдесят рупій і ані пайса більше.

— Сагиб трохи гарячий і злий після поїздки, — повернувся коняр із усмішкою і хижо прискалив око, як бувалий дотепник. — Трохи перегодом він розгледить чесноти мого коня краще. Я почекаю, поки він закінчить свою розмову з падре. Отут почекаю, під деревом.

— А бодай тобі! — розсміявся полковник. — Отак виходить, як поглянеш на котрогось із Магбубових коней. Він добряча стара п’явка, падре. Чекай на потім, як маєш так багато вільного часу, Магбубе. Тепер я до ваших послуг, падре. А де хлопчик? О, він пішов порозмовляти з Магбубом. Дивний хлопчина. Зволите наказати, щоб мою кобилу поставили у затінку?

Він впав у крісло, звідки було добре видно, як Кім і Магбуб Алі радяться під деревом. Падре пішов до себе по манільські сигари. Крейтон чув, як Кім гірко сказав:

— Вір брахманові більше, ніж змії, змії — більше, ніж повії, а повії — більше, ніж афганцеві, Магбубе Алі.

— Це все одно, — урочисто майнула велика руда борода. — Дітям нема чого бачити килим на ткацькому верстаті, доки не буде ясно весь візерунок. Повір, Друже Усього Світу, я тобі роблю добрячу послугу. Вони не зроблять із тебе солдата.

— От хитрий старий грішник! — думав Крейтон. — Але він не далекий від істини. Цього хлопчика не слід втрачати даремно, якщо він справді такий, як кажуть.

— Перепрошую,