Ірена Ігорівна Карпа - Перламутрове порно

чи інакше, прагнемо інколи жалю від тих, кого любимо. Це досить гіпокритична заява: «Тільки не треба мене жаліти. Це принизливо». Залежно, в чому пожаліти, залежно, як. Умілий жаль підійде і найсильнішій людині. На жалю можна грати, можна ним платити. АЛЕ: жаль ніколи не повинен іти врозріз із повагою до людини. Чи, принаймні, видимо таким не здаватися. Слово «жалюгідний» — погане слово. Викиньте його, якщо хочете взяти Жаль у свій Арсенал Добрих Справ № 1. Чи візьміть і причепіть кудись на видне місце, якщо Жаль повинен увійти у ваш Арсенал Справ Поганих. На лоба собі причепіть. Фу, які ви. Це давно не модно.

Поки Аскольд сидить і читає книжки в білосніжній палаті Лімерсольської лікарні. Може, навіть вголос читає там що-небудь. Мені Майнес нещодавно читав Чака Палахнюн англійською, поки я безбожно не захропім Читати вголос — добра справа. Особливо ш хворих. Бо мерцям читати вже запізно, бу-га— га Читають вже над ними.

Побачимо. Побачимо, як воно буде.

Вдавіться своїм островом, баблом і морем.

Бажаю довгого банального життя.

Міс Ненадійність.

Отакого листа я збиралася написати Аскол і. Бо чи то віс дові. Бо чи то відслужив свою шляхетну службу Жаль, чи то Мучачік, котрий «коли я приперся до Вікуськи в першій ночі, сидів у моє му кріслі під МОЇМ покривалом дупою мою книжку Кундери» так банальну й дієву чоловічу ревність, чи то мої sms-ні описи гасання на ровері по острові Ніdensее [80] активували відразу до зимних країн і заодно до мене, але

АСКОЛЬД ПЕРЕСТАВ ЗІ МНОЮ КОНТАКТУВАТИ,

Ну, перестав, то й перестав. Я фаталістка Намагаюся таким не перейматися. Жую фаталістичне своє яблуко, хоча нормальні християни в Україні не жеруть ніц, допоки зійде зірка. Різдво ж як-не-як.

— Не забудь помолитися перед вечерею, урод! Твоя любляча мама. — відсилаю таке своєму ліпшому другові в Київ і Аскольдові в його Прекрасну Далечінь.

— Мамо, йдіть на хуй. Я кутю варю. — відповідає ліпший друг. Аскольд, як уже відомо, мовчить.

— А не пиздиш, сину? — знову пишу я. — Бо ми вже повечеряли картопелькою фрі із кетчупом. Христос рождається!

— Не пизджу. Хай на кацапа перетворюся, як брешу. Та й ви, мамо, добрі християни.

А потім я знову їм своє яблуко. Майнес десь пошвендявся шукати Інтернет на острові, а потім, як прийде, то буде варити Різдвяні вареники. Це, власне, єдине, що хоч якось нагадує святкову вечерю в Галичині. Одна фігня — вареники ті ми купляли в російському магазині «Казачок» на Шьонхаузер Алле, тому вони називаються «пельмені», а всередині у них пармезан і ще якась біда. Ну, хоч вегетаріанські.

Трохи подумавши, вирішую не відсилати Аскольдові і Віці того листа. Бо, по-перше, не так уже й багато бабок у нього, аби давитися (я би ще, може, й вдавилася, але ж у них імунітет). По-друге, я зараз теж на острові посеред моря. Хай не такому теплому, а зовсім навіть навпаки, але раптом герр Посейдон почує ті мої прокльони і змиє нафіг всіх цих безневинних людей довкола мене? Хай живуть. Особливо Майнес. Він іще не домотлошив РhD. А може, в Аскольда просто сіла батарейка. Чи не в нього, а в його телефону.

Зимове море якесь драматичніше за літнє. Так само, як північні моря зазвичай драматичніші від південних. Важко сказати, чим. Мабуть, своєю неприступністю для більшості людей. Для тупорилих туристів з фотокамерами (типу, зрештою, і нас) та інших непосвячених.

Балтійське море взимку зовсім сіре. І майже не солоне. Воно сходиться (розходиться?) з небом вузькою смужкою туману, відкидаючи тим самим всі попсові метафори про те, що «синє море злилося з синім небом». Стовідсотковий булшит. Сіре небо й сіре море — цілком самобутні явища, і найстрашнішою є та їх межа — незбагненна смужка далекого туману.

Якщо довго дивитися на неї, все всередині напружується, відчувається якийсь ледь помітний тягучий страх. Щось неминуче і водночас нетривке, як сексуальний потяг. В тій смужці, безсумнівно, сходяться плотське кохання і священна смерть.

Можна залишити в ній очі й довіку зостатися сліпим. І з'явиться в тебе після цього внутрішнє бачення чи ні — це вже, пробач, ніхто тобі не гарантує.

Так дивно. Залишатися в самотньому помешканні того, хто від тебе поїхав. Пустота, що гуляє. Ти-пустота.

Якщо таке стається зранку, ти пробуєш влягтися і заснути. Щоби здобути сон, прикликаєш в організм увесь цинізм, що живе в твоїй лімфі. (Оце я загнула — жовч живе в гної! Ну добре). Але інколи помагає, а інколи й ні. Особливо, коли ти на межі сну і неспання… Коли ти справжній і неприкритий. Коли ти надто туманний і нетривкий для того, щоби твоя public personа змогла обіпертися об тебе і зайняти свою звичну позицію «Сру я на всіх без розбору». Хм. Починаєш так щемливо сумувати. Дивно, не?

Смерть моя настане від води і тільки. Вона вже сьогодні йде за мною слідом крок-у-крок, як прикордонники у Трансільванії.

Варто було забратися зі Шрі-Ланки, як буквально на наступний день ті люди і помешкання, котрі ти знав, а можливо, й села, в яких залишався на ніч, знищило велетенське цунамі.

— М-да, погано я тоді пожартував, — каже Аскольд.

— Коли?… — розсіяно питаю я.

— Ну, тоді, коли в аеропорті після прибуття з Коломбо до Москви спитав тебе, чи не хочеш ти знову стати в чергу на реєстрацію.

. — Я сказала тоді, що хочу… — А я не хотів.

— От бачиш. Смерть мене не хоче поки. Видно, не всі її збуджують молодими.

Варто було затриматися на Захованому Морі бодай на півдня довше, і парому на велику землю ми 6 не дочекалися. Шторм на Балтиці триває вже кілька днів. Мені не відомо нічого про жертви. Точну статистику веде хіба Смужка Туману.

— Тут про тебе такі чутки ходять… — каже О V Аскольд, повернувшись із зустрічі з якоюсь женщіной-пра-адюсерєром.

— Які — «такі»? — не відриваючись від монітора, цікавлюся я.

— Ну, що Ката — сука.

— 1 все? Так це ж правда.

— Ну, загалом, все. Це таке резюме.

— А. І хто каже?

— Всі кажуть.

— То передай всім, що я лягла в ванній на холодні кахлі голяком і плачу.

— А чо' голяком?

— Бо так драматичніше.

Аскольд щось ходить по кімнаті тривожними кругами.

— Що ще казали?