Світлана Володимирівна Ягупова - Ризиконавти

сапієнс виходить на нову орбіту. Дія мозку людини набуває нової якості не без допомоги нашої другої природи. Сьогодні в цьому мені допомагають штучний розум і обчислювальний центр інституту.

В перші секунди співпраці я примусив працювати мозок в інтенсивному режимі. Для цього довелося відключити свою систему захисту. Вітер, я стверджую, а це ви дізнаєтесь, розшифрувавши мої рівняння і формули, що можливості мозку людини безмежні. Ви знаєте, в своїй звичайній діяльності ми не використовуємо і п’ятої частини його потужності. Сховані резерви мозку величезні. Пригадайте долю французького вченого Блеза Паскаля, в якого половина півкуль головного мозку була практично виведена з ладу і не діяла. І після всього цього він написав свої кращі праці… Ясність у думках надзвичайна! Бачу атом, відчуваю запах пралісу і розумію мову наших предків. Яка легкість!.. Що це? Стривай! Над цією проблемою наука працювала століття, а рішення лежить на поверхні. Це треба зашифрувати формулою. Дуже важливо! Надзвичайно!

По екрану знову побігли математичні символи.

— Повторюю, я поспішаю, — вів далі голос Анта. — В цю мить мій мозок працює без захисту, всі п’ятнадцять мільярдів теж працюють… Отже, справа не в штучному розумові, а в нас. Це — шлях еволюції, шлях людей. Друже Вітер, ти мав рацію, коли стверджував, що поміж вагою мозку й енергетичними ресурсами організму існує пряма залежність. Мозок людини стає космічним фактором, він виходить на нову орбіту буття. До кінця експерименту — п’ять секунд! Як багато ще треба встигнути! Яке чудове життя! Невже…

На стереовізорі думкографа попливли хвилі. Це мить — і він погас.

— Все, — промовив Тібрій. — У пошуках якогось рішення мозок Анта Ланта сягнув у фантастичну далечінь і згорів. Що хотів ще дізнатися нейробіолог? Чому він зняв захист? Нарешті, що означає: “Люди, будьте обережні!”? Ант Лант знав, що на нього чекає. Знав — і йшов до фінішу. Це кінець.

— Ні, друже Тібрію, — глухо підгукнувся Громовий. — Це не кінець, а нова спіраль розвитку людини. Через глибину людської індивідуальності — до загальнопланетного розуму. Ант Лант знав, на що йде. Наш товариш здійснив подвиг — відкрив нову людину, що приходить на зміну гомо сапієнсу. Він зробив фантастично багато, але одного не встиг: придумати назву…

— Гомо аструм! — вигукнув Тібрій, — людина зоряна.

— Правильно, — докінчив Громовий, — людина зоряна. Кінця немає. Все тільки розпочинається…

Василь Головачов

КАЛІЮГА

Кемпер зателефонував о сьомій ранку, коли Аліссон ще спав.

— Слухаю, — буркнув Аліссон, злапавши трубку апарата з другої спроби.

— Привіт, Нормане, — пролунав у трубці далекий голос Кемпера. — Спиш, мабуть, без задніх ніг?

— Хелло, Вірджіне! — озвався Аліссон, широко посміхаючись, сів на ліжку. — Радий тебе чути, старий. Ти, як завжди, дзвониш у непідходящу мить. Звідки ти впав на цей раз?

— Я в Неваді, є тут така райська місцинка — Тонопа, чув? Спека під п’ятдесят, вода на вагу золота. Та не в тім річ. Ти зможеш прилетіти до мене за два дні?

Сон покинув Аліссона остаточно.

— Годі розігрувати. — Норман не витримав і засміявся. — Вистачить із мене минулого разу, коли ти надіслав цілий “кістяк диметродона”.

Кемпер захихотів у відповідь, однак продовжував цілком серйозно:

— “Кістяк” я зробив на славу, навіть ти повірив, професіонал, проте зараз ідеться про інше, та й не в настрої я, чесно кажучи, запрошувати друга за тисячу миль для розиграшу. Ти ж знаєш, я працюю на полігоні, то згори й нагледів дещо цікаве, ба навіть сенсаційне. Коротше кажучи, прилітай, по телефону всього не розкажеш. Перед вилітом подзвони, я зустріну. — Кемпер продиктував шість цифр, і в трубці зацвірінчали горобині гудки відбою.

Аліссон автоматично записав номер телефону, поклав трубку, посидів трохи, потім ліг. Та сон не йшов.

Вірджін Кемпер був льотчиком на службі[3] і другий рік працював у загоні ВПС, що обслуговував ядерний полігон в Неваді: фотометрія, кінозйомка, радіаційний контроль. Йому минав тридцять третій рік, і хлопець він був серйозний, що однак не заважало йому мати добре розвинуте почуття гумору. Випадок, про який згадав Аліссон, трапився торік: Кемпер надіслав Норманові величезний ящик, в якому містилися ніби рештки “кістяка диметродона” — прадавнього спинновітрильного ящера. Аліссон працював у Пенсільванському інституті палеонтології і археології і був фахівцем з крейди, тобто з крейдового періоду мезозойської ери. Посилці він зрадів, але “кістяк” виявився досить майстерною підробкою, яка розкривала талант Кемпера щодо розиграшів. Але одна річ — надіслати “рештки викопного динозавра” поштою й зовсім інша — запрошувати друга-палеонтолога на протилежний кінець материка за тридев’ять земель в гості для демонстрації якоїсь сенсаційної знахідки. Не міг же Вірджін жартувати так непрактично: на один лише квиток від Пітсбурга до Тонопи доведеться витратити три—чотири сотні доларів. Що ж він там побачив у пустелі?

Аліссон заходився снідати, потім зателефонував Руту Макнівену:

— Салют, старий парубче! Добре, що тебе можна застати вдома хоча б у неділю. Мені потрібна відпустка за власний рахунок, приблизно на тиждень, можливо, два.

В трубці пролунав смішок завідуючого лабораторією:

— А місце на Арлінгтонському кладовищі тобі не потрібне? Можу поступитися своїм. — Макнівен жартував часто, проте не завжди вдало. — Ти що, вирішив одружитися вдруге?

— Щось подібне. Ще мені потрібний дозиметр, лічильник Гейгера і аптечка.

Тон Макнівена змінився:

— А як я поясню це директору? Якщо ти зібрався в експедицію, то дій офіційним шляхом.

— Офіційним не можу, мені необхідно відвідати приятеля, терміново. Вигадай щось, завтра о десятій я маю бути в аеропорту. Дякую, Руте!

Не даючи Макнівену оговтатися, Аліссон натиснув важіль і почав обдзвонювати відповідні служби по бронюванню місць на літак і доставці квитків додому. Потім розшукав карту штату і заглибився у вивчення географії околиць Тонопи. Коли він уже брався за справу, то готувався до неї грунтовно, з ретельністю досвідченої, битої не раз людини, загартованої життєвими знегодами.

Він був старший за Кемпера на три роки, однак схильність до риску, порою навіть з відтінком авантюризму, прозирала в його рисах так чітко, що в свої тридцять п’ять Аліссон мав вигляд студента, а не доктора палеонтології і археології з восьмирічним стажем. “Хлопчачий” вигляд уже не раз чинив з Норманом недобрі жарти, в тому числі і в шлюбі, коли на третьому році подружнього життя дружина раптом намірилася попихати ним, взяти “під каблук”, за виразом Кемпера, що й призвело до розриву. Проте Аліссон не втратив нічого з того, що цінував: незалежність, самостійність, потяг до пригод і хлопчачу посмішку.

* * *

Вранці у понеділок Аліссон спакував у саквояж дозиметри,