Світлана Володимирівна Ягупова - Ризиконавти

щупи, пінцети, молоток, ніж, набір пакетів і о десятій вилетів на “Боїнгу-747” компанії “Ейр Пенсільванія” до Лас-Вегаса, звідки літак місцевої лінії за дві години без пригод приставив його в Тонопу.

Кемпер чекав на нього біля трапа, засмаглий, худий, усміхнений сліпучою посмішкою кіноактора. Хвиля вигорілого до жовтизни волосся падала на його жилаву шию, приховуючи давні шрами. Вдягнений Вірджін був у льотний комбінезон, що сидів на ньому, мов улитий.

Вони обійнялися.

— За нормою належало б відвезти тебе спочатку до готелю, — сказав Кемпер, забираючи саквояж Аліссона і показуючи рукою на джип, який стояв поблизу. — Сідай, це наша. Але в мене змінилися обставини. Зараз ми повечеряємо, ти розкажеш про себе і — гайда.

— Тобто як гайда? — Ошелешений Аліссон покірно дав посадовити себе в машину. Кемпер сів поруч, і джип швидко побіг бетонним полем до лівого крила аеропорту — довгого барака з гофрованої бляхи.

— У нас із тобою лише два дні плюс сьогоднішній вечір на всю розвідку. На середу намічається чергове випробування… е-е… однієї штучки…

— Не мнися, що ви там зриваєте?

Кемпер засміявся, зупиняючи машину так, що Аліссон ледве не проломив головою вітрове скло.

— Всього півсотні кілотонн під назвою “Тайгершарк”, і що головне, зовсім недалеко від того місця, куди я тебе везу на екскурсію, миль за двадцять. Тому-то нам і слід поспішити.

Вони спустилися в напівпідвал і повечеряли в їдальні для льотного складу аеропорту, розповідаючи один одному останні новини.

— Ну, а чим конкретно ти займаєшся в даний час як учений? — поцікавився Кемпер, що не скаржився на відсутність апетиту ні замолоду, ні в зрілому віці.

— Пишу трактат про корисність шкоди, — булькнув курячим супом Аліссон. — Причому вже другий.

— А без жартів?

— Я цілком серйозно: займаюся теорією корисності шкоди. Ти вже чув, мабуть, що динозаври повимирали близько трьохсот мільйонів років тому?

— Ну, коли їх немає зараз, то очевидно повимирали.

— Є кілька гіпотез, які визначають причини регресії рептилій: спалах наднової недалеко від Сонця, тривала галактична зима — при можливому проходженні Землі крізь смугу пилу, нагромадження помилок у генетичному коді тощо. Всі ці фактори завдали непоправної шкоди фауні і флорі нашої планети, чи не так? Ну, а я намагаюся довести, що така шкода надзвичайно корисна для еволюції приматів і взагалі прогресуючих форм життя.

— По-моєму, це дурниці.

— Істина анітрохи не страждає від того, що її хтось не визнає, як сказав Шіллер.

— Я не про те, просто можна було б знайти цікавішу проблему. Правильно я тебе відірвав від рутини, відчуваю — всихаєш ти на пні в кабінетній тиші. Он навіть зморшки на лобі з’явилися… від зусиль зберегти розумний вираз обличчя.

— Від такого чую. — Аліссон посміхнувся. — Якщо жартуєш, значить ведеться тобі непогано. А за те, що витягнув з міста, спасибі, я дійсно нікуди останнім часом не виїжджав. Згідно з теорією мого безпосереднього боса Макнівена місто завдає людині комплексної травми, і слід перебувати в ньому якнайрідше. Так ти мені скажеш, нарешті, навіщо викликав? Я ще не мільйонер, щоб ні за пухлу душу викладати триста шістдесят доларів за переліт з Пітсбурга в Тонопу.

— Мільйони чекають на нас у пустелі, побачиш сам. — Вірджін розплатився за вечерю, і вони знову залізли в джип.

Літак Кемпера стояв в ангарі під охороною похмурого капрала ВПС передпенсійного віку. Вірджіна тут знали, і проблем ніяких не виникло, навіть ніхто й не запитав, хто з ним летить, і куди, і з якого приводу. Аліссон оглянув літак: моноплан фірми “Локхід” з випнутим черевом і блямбою на носі — локатором в обтічнику, а також із дюжиною контейнерів на підвісках під крилами.

Кемпер допоміг другові влаштуватися в кабіні за сидінням пілота, і за двадцять хвилин вони злетіли в бік низького сонця. Аліссон не любив тяганини, чекання і розміреного ритму буття, але й він був уражений тим, як швидко Вірджін приймає рішення і, головне, втілює їх в життя.

* * *

Аліссон не чув, як їхній літак двічі окликали по радіо пости радіолокаційної охорони полігона, борючись із раптовим страйком організму: хоча Норман був фізично міцний і витривалий, проте і його вестибулярний апарат внаслідок десятигодинного перебування в повітрі починав коверзувати. Упоравшись з “вестибуляркою”, Аліссон замислився над глибокою філософською проблемою: яка причина спонукала його взяти участь у черговій авантюрі Кемпера. Дружили вони з дитинства, і завжди заводієм в усіх компаніях і пригодах був Вірджін.

Вони майже не розмовляли, хоча Кемпер дав шолома з ларингофонами й пасажирові. Лише коли сонце сіло за обрій і внизу перестали зустрічатися вогні — свідки вторгнення людини в життя гористої пустелі Невади, Вірджін гукнув палеонтолога:

— Не заснув, старий? Незабаром будемо на місці. Я там давно нагледів непогану рівну площадку і на своєму “віслюкові” сяду навіть із заплющеними очима, так що не дрейф.

— А я думав, що доведеться стрибати з парашутами, — меланхолійно пожартував Норман.

Кемпер пирснув.

— За все життя я стрибав з парашутом тільки двічі, третій раз був би зайвий. Дивись вниз, праворуч по борту градусів десять.

Аліссон напружив зір і за хвилину в хаосі брунатно-чорних горбів і вибоїн під літаком розгледів маленьку хмарку зеленкувато-жовтого світіння.

— Що це?

— Те саме, через що я відірвав тебе від комфортного туалету. Тримайсь міцніше, зараз трохи протрусить.

“Віслюк” різко завалився ліворуч, пірнув униз, земля і вечірнє небо помінялися місцями, але ненадовго. Коли Аліссон зорієнтувався, літак уже котився по твердому грунті, підстрибуючи на нерівностях і простромлюючи темряву стовпами прожекторного світла. Зупинився, пробігши метрів із двісті. Кемпер вимкнув мотори, і запала пульсуюча тиша.

— Живий, орел?

— І веселий, — мляво пожартував Норман.

— На місце підемо завтра. — Вірджін зняв шолом і озирнувся. — Е, та ти геть кволий, хлопче. Посидь тут, поки я встановлю намет.

— До дідька, — сказав Аліссон, який провів у повітрі загалом одинадцять з лишком годин. — Я здатний заснути й так. Розбудиш завтра надвечір… а ще краще післязавтра. Що там світилося так гарно? Радіація?

— Фон, звичайно, вищий, ніж усюди в пустелі, крім “нульових точок”,[4] але в костюмах, що видаються льотному складові полігону на час випробувань, пройти можна. Відпочивай і не забивай голову питаннями, сам усе побачиш, оціниш і помацаєш.

Аліссон кивнув і провалився в сон, мов у печеру. Він не прокинувся навіть тоді, коли Кемпер переніс його з кабіни до намету і упхнув у спальний мішок, знявши тільки мокасини.

* * *

Льотчик просувався перший, і Аліссон бачив лише схил гори і підбори його чобіт. Одягнені в блискучі