Анджей Сапковський - Lux perpetua

лице. — Гидото Молоха! Ми пошлемо тебе до пекла, плюгавцю! У вічний вогонь, зготований для диявола та його ангелів!

— Убити німця!

— Під ціпи його! Під ціпи!

— Тихоша! — загримів Ян Плуг. — Ми Божі воїни, тож має бути по-Божому! Справедливо і до ладу! Не бійтеся, за смерть нашого брата і гейтмана помстимося, не спустимо з рук! Але за порядком! За вироком трибуналу нашого революційного! Є докази! Є свідки! Ну ж бо, подати свідків!

Натовп ревів, завивав, гудів, потрясав сулицями та ціпами.

Першим викликаним перед лице суду свідком був аптекарчук із Хрудима- блідий, як пергамент; ним аж трусило. Коли він давав свідчення, його голос тремтів, а зуби цокотіли. «Розтин чиряка, — заявив він, перелякано глипаючи на революційний трибунал, — підсудний Белява здійснив усупереч чітко висловленій волі гейтмана Пульпана, причому чинив це з надмірною бруталь ністю і негідною лікаря жорстокістю. Під час операції підсудний щось бурмотів під носом, не інакше як заклинання. І взагалі, все, що підсудний робив, він робив за звичаєм, заведеним у чорнокнижників».

Натовп ревів.

Свідків, позаяк їх ніколи не бракує на цім світі, знайшлося ще декілька.

— Повідав ми їден… Забув-єм, хто, але пам'ятаю, шо тамтого року то було, на запусти. Повідав, шо отой-во Белява під Білов Горов Неплаха вилічив! Чарами! Всі казали, шо чарами.

— Мені, висока комісіє, відомо, що речений Белява з дияволом у змові, що від диявола знає такі чари, якими ошукує в кості. Розповідав мені це один сотник від брата Рогача, який на власні очі бачив. Два роки назад то було, осінню… Чи зимою? Я, теє, не знаю… Але звинувачую!

— Я бачив, клянуся могилою брата Жижки, як згаданий Белява під час минулорічного рейду на Шльонськ з велебним нашим Пешеком Крейчіржем посварився, про якісь папістські забобони йшлося. Якось так тоді Белява на велебного дивно глянув, не інакше як пристріт вчинив. І що? Помер через той пристріт брат Пешек, загинув мученицькою смертю ненабагато пізніше!

— Не чех-бо він, браття трибунали, не земляк, а німець! Чув- єм, як балакали у Градці-Кралове, що то католицький шпиг. Засилають межи нас папісти тайних злочинців, би наших гейтманів по-зрадницьки мордувати! Згадайте си пана Богу слава зі Швамберка! Згадайте си брата Гвєзду!

— А я чув, висока комісіє, що це Белява з пражанами зі Старого Міста знається! А хто такі староміські? Зрадники Чаші, зрадники магістра Гуса, зрадники Чотирьох Статей! Вавилонського Люксембуржця хочуть на чеський трон повернути! Не інакше як цього Беляву староміські наслали, щоб він покінчив з гейтманом!

— Смерть йому! — ревів натовп. — Смерть!

Вирок, ясна річ, міг бути тільки один, і ухвалили його блискавично. На загальну і несамовиту радість находських Сиріток Рейневан Белява — чарівник, отруювач, зрадник, німець, католицький шпигун і насланий Старим Містом вбивця — був визнаний винним у всіх висунутих проти нього звинуваченнях, у зв'язку з чим революційний трибунал одноголосно засудив його на смерть через спалення живцем на вогнищі. Право подати апеляцію на вирок було заперечене в цілком очевидний спосіб: не встиг Рейневан розкрити рота, щоб висловити протест, як його вже схопили кілька пар сильних рук і потягли у супроводі юрми, що ревла на всю міць горлянок, на край табору, де височіла заздалегідь складена чимала купа дров і хмизу. Хтось викотив велику бочку, яка смерділа капустою, хтось подбав про денце, молоток і цвяхи. Рейневана підняли і силою заштовхнули в бочку. Він сіпався і верещав, аж мало легені не луснули, але його крик тонув у ревінні зворохобленої черні.

Щось оглушливо бабахнуло. Повітря наповнилося смородом порохового диму. Юрба сахнулася назад, давши цим самим Рейневанові можливість побачити, що сталося.

З боку табору під'їхала дивна колона, що складалася з трьох бойових возів. Залогу одного становив десяток жінок вельми різного віку, від юнок до зовсім старих. Усі, крім їздових, були озброєні пищалями, гандканонами і гаківницями.

З другого возу, в екіпажі якого були чотири жінки, зловісно зяяла дулом десятифунтова бомбарда. Саме з неї хвилину тому було зроблено постріл — сильним, однак холостим пороховим набоєм: у хмарі диму, кружляючи, мов сніжинки, все ще падали обривки пижа.

На третьому возі, у товаристві двох жінок і якогось накритого плахтою пристрою, стояла Ельжбета Донотек. Вона скинула з плечей кожух, а з голови хустку, і тепер, блакитноока, з розвія ним буйним льняним волоссям, нагадувала Ніку, котра веде народ на барикади. Однак її смертельно серйозне і грізне обличчя викликало значно більше асоціацій із розлюченою еринією Тисифоною.

— Що то має бути? — заревів, стираючи з лиця крупинки пороху, Ян Плуг. — Що то має бути, їх мосць Доноткова? Забави? Машкари? Бабська парада? Хто вам, жіноцтво, дозволив чіпати зброю?

— Ідіть звідси, — голосно сказала Ельжбета Донотек, немовби його й не чула. — Але вже! Негайно. Ніякого спалювання не буде. Годі.

— Нахабна жінко! — зарепетував цапобородий проповідник. — Засліплена гординею Єзавель! Ти разом із филистимлянином у вогні згориш! А перед тим покуштуєш канчука!

— Ідіть собі звідси, — Ельжбета Донотек і на нього не звернула уваги. — Ідіть, християни, Сирітки, добрі чехи. Станьте на коліна, зверніть погляди до неба, Богу помоліться, Господові нашому Ісусові та святій Родительці Його. У душі свої зазирніть. Подумайте про Судний день, що наближається. Покайтеся, ви, які не знаєте стежки миру, які поробили крутими свої дороги. Я п'ять років дивилася, як ви знищували в собі те, що добре, як клали в могили те, що людяне, як перетворювали цей край на трупарню. Дивилася, як ви вбивали в собі совість. З мене досить, більше вам того не дозволю. Бо сподіваюся, що ви ще не все в собі повбивали. Що бодай дрібка залишилась, маленька часточка, яку варто рятувати від знищення. Тому ідіть собі звідси. Поки я добра.

— Поки ти добра? — глузливо гукнув Плуг, беручись у боки. — Поки ти добра? А що ти нам зробиш, бабо? З гармати холостим ти вже стрелила! А теперка що? Задереш спідницю і сраку наставиш?

Жінки на возах, немов по команді, позачіпляли гаки рушниць за борти. А Ельжбета Донотек, вона ж еринія Тисифона, швидким рухом зірвала плахту з пристрою, біля якого стояла. Ян Плуг мимоволі сахнувся на крок. А разом із ним — увесь натовп. Нажахано закричавши.

Рейневан ніколи не бачив цієї сумнозвісної зброї, а лише чув про неї. Реакція натовпу його не здивувала. На возі біля Ельжбета Донотек стояла дивовижна конструкція. На дубовій рамі і складному обертовому стелажі було змонтовано один коло одного дванадцять бронзових стволів. Усе разом нагадувало орган — тож саме так і називали цю зброю.