Анджей Сапковський - Lux perpetua

Сміл Пульпан встиг тільки зойкнути і зімліти, чим значно полегшив процес усування гною та очищення рани. Один із сотників Сиріток, який спостерігав за операцією, не втримався і обригався, але решта винагородили вправність і вміння хірурга сповненим визнання буркотінням, а Ян Плуг наприкінці навіть фамільярно лупнув його по спині. Аптекарчук тільки зітхав від захвату. На жаль, стало очевидним: ні на що більше з його боку не можна було розраховувати.

— Ти казав, що перед тим ви застосовували припарки. І що їх готували жінки.

— Саме так, пане медику. Баби готували. А накладала їх одна така… Ельжбета Донотек. Закликати?

— Заклич.

* * *

Ельжбета Донотек, жінка віком, як здавалося, неповних двадцяти років, мала волосся кольору льону і блакитні, як незабудки, очі. Вона була б надзвичайно вродлива, якби не обставини. Усе ж таки вона була жінкою в гуситських військах, жінкою маршів, відступів, перемог, поразок, спек, холодів і сльот. І безкінечного гарування. І виглядала, як усі вони. Вдягалася в що попало,

аби грубе, світле волосся ховала під грубу сіру хустку, а її долоні були червоні від холоду й розтріскані від вологи. Та при цьому всьому, як не дивно, вона випромінювала щось таке, що можна було назвати гідністю. Достоїнством. Щось таке, що спадало на думку і просилося на язик як das ewig Weibliche[39] Рейневан дійшов висновку, що її прізвище він уже чув. Але людину цю бачив уперше.

— Ти робила гейтманові компреси? І з чого?

Ельжбета Донотек підняла на нього незабудкові очі.

— З тертої цибулі, - відповіла стиха. — І з товчених березових бруньок…

— Ти знаєшся на лікуванні? На зільництві?

— Та яка там наука… Те, що й кожна баба в селі. Та й нічим ті компреси не допомогли…

— Неправда, допомогли, — заперечив він. — Навіть дуже допомогли. Тепер ти теж йому допоможеш. Після того, як знімуть перев'язку, на рану треба буде прикладати клейстер із льняного насіння. Весна, але на болітцях уже має бути ряска. Роби компреси з витиснутого соку. Навпереміну: раз — клейстер, раз — ряска.

— Добре, паничу Рейневане.

— Ти мене знаєш?

— Чула, як про вас говорили. Баби говорили.

— Про мене?

— Два роки тому, — Ельжбета Донотек відвела погляд, але тільки на мить. — Під час рейду на Шльонськ. У місті Золоториї. У парафіяльному костелі.

— Так?

— Ви з товаришами не дали скривдити Богородицю.

— А, он воно що… — здивувався він. — То ця подія наробила аж стільки шуму?

Вона дивилася на нього довго. Мовчки.

— Подія, яка тоді була, — врешті-решт відповіла вона, повільно вимовляючи слова, — відбулася. І тільки це має значення.

* * *

«Донотек, Ельжбета Донотек», — подумки повторював він, їдучи клусом на північ, знову в напрямку Ганушовиць. «Щось говорили, — згадував він. — Пліткували». Про жінку, яка мала величезний авторитет серед жінок, які йшли із Сирітками, про природжену лідерку, з думкою якою рахувалися навіть деякі гуситські гейтмани. Була теж, пригадував він плітки, у всьому цьому якась велика таємниця, була любов і смерть, велика любов до того, кого не стало. До того, кого вже ніхто не міг замінити, хто залишив після себе вічну пустку, вічну тугу і вічну нездійсненність. «Історія, як зі сторінок Кретьєна де Труа, — думав він, — як з-під пера Вольфрама фон Ешенбаха. Історія, яка ніяк не пасувала до сірячинного вигляду її героїні. Зовсім не пасувала. І тому, напевне, була правдивою.

Вітер від Сніжника овівав його обличчя, трохи приглушуючи сором, який він відчув, коли вона говорила про подію в золото- рийському костелі, про дерев'яну Мадонну. Фігуру, на захист якої він таки справді став, але не з власної ініціативи, а за прикладом Самсона Медка. І йому не належалася похвала за цей інцидент. Ані визнання в очах такої особи, як Ельжбета Донотек.

За Ганушовицями тракт звернув і повів на південь. Усе сходилося. Від Мендзилеського перевалу, за розрахунками Рейневана, його відділяла миля з гаком, він сподівався добратися туди до ночі. Він пришпорив коня.

Його наздогнали ще до вечора.

* * *

Його наздогнали в десятеро коней, оточили, стягнули з коня, зв'язали. Протести нічого не дали. Вони нічого не казали, а його,

коли він продовжував протестувати і вимагати пояснень, утихомирили ударами кулаків. Повезли назад до табору Сиріток. Зв'язаного запроторили в порожній хлів, уночі він там мало не задубів від холоду. На крики не реагували. Уранці витягли, геть задубілого повели, не шкодуючи стусанів, під квартиру головного гетьмана. Там чекав Ян Плуг і кілька інших уже знайомих йому командирів Сиріток.

Сталося те, що Рейневан передчував. Те, чого боявся.

Усередині, на лежанці, майже в тій самій позі, в якій він його залишив після операції і перев'язки, лежав Сміл Пульпан. Тільки закоцюблий. Абсолютно покійний, цілком мертвий. Обличчя, біле, як сир, страхітливо спотворювали вибалушені очі, що майже повилазили з орбіт. І гримаса губів, скривлених у ще страхітливішій усмішці.

— І що ти на це скажеш, медику? — хрипко і лиховісно запитав Ян Плуг. — Як ти нам розтлумачиш таку медицину? Зумієш розтлумачити?

Рейневан ковтнув слину, покрутив головою, розвів руками. Наблизився до лежанки, збираючись підняти верету, якою був накритий труп, але залізні руки сотників осадили його на місці.

— Е, ні, братику! Ти радий би був замести сліди злочину, але ми тобі не дамо. Ти його вбив — і відповіси за це!

— Що з вами? — він шарпнувся. — Чи ви подуріли? Яке вбивство? Це абсурд! Ви всі були присутні під час операції! Він був живий після неї і добре себе почував! Розтин карбункулу жодним чином не міг спричинити смерть! Дозвольте мені подивитися…

— Ти прорахувався, чарівниче, — перебив його Ян Плуг. — Думав, що тобі зійде з рук. Але брат Сміл очуняв. Кричав, що його в легенях і кишках палить, що голова лускає від болю. І саме тебе, перш ніж сконати, звинуватив у магії та отруєнні.

— Це безглуздо!

— А я сказав би, що власне глуздо. Ти ненавидів брата Сміла, і всі це знають. Знайшов спосіб — і отруїв неборака.

— Ви були при операції! Ти також був!

— Ти чарами отуманив наш зір! Ми знаємо, що ти чаклун і чарівник. Є свідки.

— Які свідки? Чого свідки?

— Це з'ясується на суді. Беріть його!

* * *

Зібрання Сиріток, що скупчилося на майдані, гуділо як вулик, як рій джмелів.

— Нащо цей суд? — ревів хтось. — На біса той вертеп? Шкода часу і сил! У зашморг отруювача! Повісити його на дишлі!

— Чарівник! На вогнище його!

— Филистимлянине! — вбраний у чорне проповідник зі смішною козлячою борідкою підскочив, зблизька наплював Рейневанові в