Януш Пшимановський - Чотири танкісти і пес – 2

Ще два стрибки – і Янек добіг до освітленого широкого просторого майданчика з товстими колонами. Махнув Густлікові рукою, щоб той зачекав, а сам сторожко розглядався навколо. Побачив – далі вниз веде вже тільки темна штольня та дивовижні навскісні отвори в бетоні, немовби призначені для труб.

За колонами виднілнся прожинені залізобетонні двері, схожі на ті, що були нагорі. На дверях намальовано череп й кістки. Махнув рукою – і поряд уже Єлень, трохи ззаду Томаш висовував з-за колони дуло карабіна й виглядав Шарик.

Навіть найлегший крок одбивався тут гучною луною. Кос штовхнув двері, відчинилися легко. За ними в півтемряві побачили нерухому, безформенну постать, тцо поблискувала окулярами.

Густлік рвучко підняв автомат, та відразу опустив – це був усього лиш непромокальний комбінезон з протигазом, що висів на гаку.

Янек, плеснувши долонею об коліно, покликав Шарика і знаком наказав йому нюхати. Собака принюхався й, не виявляючи тривоги, глянув на свого хазяїна.

Густлік, заспокоєний, пірнув у лаз, за ним – Янек. Опинилися в камері завбільшки як чимала кімната, між двома грубезними бетонними стінами. Висіли тут жовті й зелені комбінезони, протигази, гумові чоботи й брезентові рядна, позначені двома білими концентричними колами, які з'єднували три товсті промені. Гаки на жердинах під низькою стелею робили приміщення схожим на роздягальню.

Далі йшов прямокутний отвір, який можна було закривати двома парами броньованих плит, вміщених у заглиЄленнях на рейках і роликах. На внутрішній плиті білів намальований олійною фарбою малюнок: людський кістяк з косою на плечі – й напис великими літерами по-німецькому: «Увага! Ця смерть – невидима».

Томаш, який щойно підійшов до них, перехрестившись, прошепотів Густлікові на вухо:

– Костьол?

– Ні.

– А що тут написано?

– Що тебе смерть скосить, заки її побачиш. Черешник недовірливо дивився на сілезця: чи не жартує той знову.

Кос, прослизнувши за броньовані плити, розглянувся навколо. У височенькій залі з склепінчастою стелею вгору простяглася рейка з рухомим підйомником, на якому висіло кілька ланцюгів з великими гаками на кінцях.

В підлозі чорніли круглі отвори, біля них товсті металеві покришки з ручками.

– Щось тут ховали, – прошепотів Янек,

– Золото?

– Не знаю. Щось важке.

Густлік спробував підняти одну покришку, але не аягіг одірвати її від землі навіть на сантиметр.

– Оце вага, хай йому біс. Мов із свинцю.

– Скрізь порожньо, – заглядав Кос, обережно просуваючись уперед.

Шарик наздогнав свого хазяїна і заступив йому дорогу. Поведінка собаки насторожила Янека. Дуже обережно заглянув у бічний коридор – там стояли низькі транспортні візки. Всередині в темному проході хтось ворухнувся – і тишу розірвала кулеметна черга.

Кос відразу відповів з-за рогу. Скочив за колону, ще раз натиснув спуск, але ворог не відповів. Почув тільки голосний сміх і побачив, як суне броньована плита, закриваючи вихід.

– Тудою втечуть, а ми тут самі… – стурбовано мовив Густлік, який уже стояв поряд.

Світло погасло. Пітьма. Ледве Янек встиг засвітити ліхтарика на грудях, як блиснуло полум'я вибухів. Прорізані білою блискавкою, тріснули й зламалися бетонні перекриття, впали вниз.

– Тікаймо! – крикнув Єлень.

Кинулися бігти. Пес обігнав їх. Вже минули половину зали з колонами, коли вдруге блиснуло полум'я, і повітря застогнало від гуркоту. Вибухова хвиля кинула їх додолу. Розкололася і завалилася стеля, і світ померк їм у очах.

Довго тривала темрява. Косові здавалося – він лежить горілиць. Прислухався до шурхоту уламків і чекав, коли відчує страшний, останній у житті біль. І ось дочекався, проте можна було терпіти. Щось давило груди, плечі. Спробував поворушити пальцями, дотягнувся до ліхтарика на поясі, натиснув кнопку. Крізь густу пилюку пробилося тьмяне світло. Біля себе Янек побачив скривлене, з задертим догори підборіддям й обгорілими бровами обличчя Густліка.

– Живий?

– Ага. – Єлень закліпав повіками,

– То чого заплющуєш очі?

– Бо сліпить. Поверни цю лампу.

– Не можу. Плече придавило.

Густлік поволі витягнув руку з-під грубої залізобетонної балки. Відвернувши ліхтарик закривавленими пальцями, уважно розглянувся навколо.

Лежали з Косом голова до голови під заваленим склепінням. Вціліли тільки тому, що опорні балки, падаючи, сперлись одна на одну, утворивши трикутник, не більший за вовчу нору.

– Кепська справа. Як це залізо вигнеться до землі, каюк. Розчавить нас.

– А як витримає?

– То житимемо, поки вистачить повітря. Хвилину лежали мовчки, дивлячись один на одного.

Рясний піт виступив в обох на обличчі. Густлік, який міг рухати однією рукою, витер Косові лоба.

З сивого бетону сіявся дрібний пил, проникав у ніздрі, дер у горлі, муляв під повіками. Мовчали – берегли повітря.

Щораз тьмяніше світив ліхтарик. Кос подумав: краще б його погасити. Але для кого й навіщо берегти. Нехай світить. Та ще й здавалося йому, що в темряві їх швидше розчавить, а може й повітря поменшає.

Лежали так один біля одоото, не знаючи, скільки хвилин або годин збітає там угорі над ними, де ніч пахне травами й росою, де кожен може пити досхочу з неосяжного повітряного океану.

Не витирали вже поту, дихали часто, хапаючи повітря ротом.

Єлень розплющив очі, нестямно глянув на друга й знову заплющив. Чути було тільки, як важко дихають груди. Аж ось здалека, немовби крізь вату, долинуло собаче гавкання. Зиркнули один на одного.

– Шарик? – здивувався Янек. – А перше начебто Маруся кликала…

– Здалося тобі, – непевно відповів Густлік, який з жахом помітив, що одна із зчіплених опорних балок здригнулася і арматурні прути почали прогинатися. Заплющив очі. Розплющив. Угорі між спертими один об одного блоками утворилася вузенька щілина, почала поволі, але невпинно ширшати. Зойкнув під тиском сталевий прут.

– Що там? – Кос повернув голову. Бетонні брили над ними здригнулися, посипалися дрібні уламки. Закуріло дужче, й у вузькому отворі блиснули дві пара очей – Томаша й Шарика.

– Ой лишенько, я думав, що вже вас скосила! – а полегкістю зітхнув Черешняк.

– Ота на дверях? – запитав Густліи, а потім, кілька разів глибоко зітхнувши, додав: – Не подужала. Тільки пальці придавила.

– Собака привів. Заждіть, нехай ще трошки підтягну.

Присвічуючи ліхтариком, дивилися, як Томаш енергійно тягне перекинутого через блок ланцюга, піднімаючи гаком балку.

Шарик скавчав, дряпаючи кігтями уламки. Густлік повернувся всім тілом, одштовхнуїв брилу залізобетону, що звисала над щілиною, і моргнув Янекові:

– Поживемо ще трохи…

Розділ X НЕ ВІЙНА, А ШАРПАНИНА

Коли з «хазяйства» Коса й Калити повідомили, що «Герменегільда» виходить з води, генерал хотів викликав ти на допомогу черговий батальйон радянської морської піхоти. Проте, поки встановили зв'язок, стало відомо – ворожа група невелика. Тому він змінив попередній намір і тільки попередив сусідів