Григорій Георгійович Білих - Республіка Шкід

вулик. Будили тих, що спали, одягалися.

Підходячи до дверей, Янкель почув позаду голос незадоволеного Купця. Його шарпали, кричали на вухо про пожежу, а він сердито, істерично сміявся.

— Ідіть геть, задриги! О-го-го! Не лоскочіть! Одчепіться!

Натягуючи на ходу свій нарядний, принесений «з волі» кожушок, Бобер догнав Янкеля.

— Ну, ходімо.

— Ходімо.

Обидва перезирнулися. Потім Янкель рішуче смикнув двері і вийшов, нахиляючи голову й затуляючи подушкою рота.

Одразу відчув гидкий запах горілого. Дим обступив їх щільною стіною.

Тримаючися за руки, вони навпомацки вийшли в зал. Янкель розплющив на хвилину очі і крізь страшний морок побачив вогник лампочки, що ледве блимав.

Звичайно світлий зал тепер був темний, мов чорне покривало.

Хлопці пройшли зал, повернули в коридор, час од часу розплющуючи очі, щоб орієнтуватися по лампочках. Від диму, який пробивався крізь подушку, почало дерти в горлі, очі сльозилися. Було страшно йти вперед, не знаючи, де горить.

— А що, як ми йдемо на вогонь?

Але ось за поворотом мигнуло яскраве світло, диму стало менше. Економ уже стояв біля дверей, стривожений запахом горілого.

— Пожежа, Семене Івановичу! — разом крикнули Янкель та Бобер, жадібно вдихаючи свіже повітря. — Пожежа!

Економ заметушився.

— То що ж ви! Біжіть швидше в пожежну команду. Заждіть, я відімкну чорні сходи.

Дзвякнув ланцюжок. Ключ заклацав по замку, стрибаючи в тремтячих руках старого.

— Підемо? — спитав Янкель, нерішуче поглядаючи на Бобра.

— Ну звісно. Треба ж!

Якщо не брати. до уваги подушки, яку Янкель тримав у руках, на ньому була тільки спідня сорочка, штани і незашнуровані черевики. Він хвилину потупцяв, поглядаючи на одяг товариша, — Бобер був у кожушку, він міг не вагатися.

— Іти чи не йти?

Янкель хотів було відмовитись, але потім вирішив:

— Гаразд. Ходімо.

Вони швидко збігли по сходах, татарин-двірник Мефтахудин відчинив ворота, і хлопці вискочили на Курляндську.

— Побачимо, де горить, — задихаючись, крикнув Янкель.

Вийшли на середину вулиці і, подивившись у вікна, ахнули.

Четверо вікон нижнього поверху, освітлені яскраво-червоним світлом, кидали відблиск на сніг.

Янкель заїдав:

— Наш клас. Згоріло все! «Дзеркало» згоріло!

І, не сказавши більше ні слова, обидва шкідці пірнули в морок.

Незважаючи на мороз і на більш ніж легкий костюм, Янкель майже не відчував холоду. Тільки вуха пощипувало.

Навкруги панувала тиша, на вулицях не видно було ні душі — це була пора найглибшої ночі.

Вони довго бігли по прямому, як стріла, Старопетергофському проспекту. Промчали повз яскраво освітлену фабрику. Потім втомилися, захекались і перейшли на швидку ходу.

Обох мучило питання: що робиться там, у Шкіді? Раптом Янкель, не уповільнюючи ходи, прошепотів Боброві:

— Ой, дивись! Хтось крадеться.

Обидва подивилися на руїни будинку й побачили сіру тінь, яка поспішала перетнути їм дорогу. Бобер зблід.

— Живі небіжчики! Кожушок знімуть.

— Ходімо швидше, — обірвав Янкель. Йому нічого було боятися. Він нічим не ризикував, бо навряд щоб якийсь бандит наважився зняти останню сорочку, і притому спідню, брудну й стару.

Зціпивши зуби і скосивши очі, шкідці додали ходи, маючи намір проскочити повз зловісну тінь, але маневр не вдався.

Із-за купи цегли з револьвером у руках показалася людина в сірій шинелі.

— Стій! Руки вгору!

Хлопці зупинились і слухняно підняли руки. Солдат, не опускаючи револьвера, спитав, підозріливо оглядаючи шкідців:

— Куди йдете?

У Бобра зникло почуття страху, і він, відчувши, що це не нальотчик, бадьоро сказав:

— У пожежну частину.

— Звідки?

— З інтернату. Пожежа в нас.

Сіра шинель хвилину нерішуче потупцювала, потім, сховавши револьвер, уже лагідніше пробурчала:

— Ходімте. Я вас проведу.

Дорогою розговорилися — чоловік з револьвером, виявилося, був агент.

— А я подумав, що ви, чортенята, — нальотчики, — засміявся він.

— А ми думали це про вас, — посмілішавши, признався агентові Янкель.

— Про мене?!

— Так. Ми думали, що це — живий покійник.

— Ну, цих субчиків у Пітері вже не лишилося. Давно всіх виловили, — сказав чекіст. Тут він звернув увагу на жалюгідний костюм Янкеля, зняв шинель і сказав:

— На накинь, а то застудишся.

Прийшли в частину. Тільки-но встигли піднятися на другий поверх і сповістити про пожежу, як хлопців покликали вниз.

Там уже мелькали яскраво-руді факели, блищали мідні пожежні каски, хрипіли гривасті коні.

Пожежники посадили хлопців на візок, і вся частина рвонула вперед, розриваючи густу нічну тишу дзвоном, співом сигнального ріжка, стукотінням підків та іржанням коней.

Коли під'їхали до школи, там уже стояла досить велика юрба зівак.

Майже одночасно приїхала ще одна пожежна частина, Янкель та Бобер по чорних сходах помчали було нагору, але економ вигнав їх, незважаючи на найпалкіші протести.

В цей час у спальні відбувалася трагедія.

Багато часу минуло, поки вдалося розбудити всіх, хто спав, а коли нарешті всі прокинулися, в кімнаті вже стояв густий дим. Він пробивався з усіх щілин, швидко заповнюючи приміщення.

Почалася паніка. Якийсь малюк заплакав. Десь тріснуло скло.

Хлопці раптом усі забігали, голосно закричали, заметушилися. В цю мить розчинилися двері, і в спальню ввірвалась Еланлюм.

— Діти! Беріть подушки. Всі до мене!

Немов отара баранів до чабана, кинулися до німки вихованці, сподіваючись од неї чуда, і навіть Купа, нерішуче почухавши потилицю і спокійно докуривши цигарку, підійшов до неї.

Еланлюм підвищила голос, намагаючись перекричати гудіння маси.

— Затуліть роти подушками. Усі йдіть за мною. Щоб не розгубитися, тримайтесь один за одного.

Пожежа розросталася. Це було видно по диму, густому-густому і чорному. Еланлюм розчинила двері навстіж і сміливо вийшла назустріч чорній завісі.

За нею рушили всі інші.

Іти було недалеко. Треба було тільки звернути праворуч, ступити три кроки по площадці сходів і відчинити двері в квартиру німки, де був вихід на інші сходи.

Вся школа вже юрмилася на площадці сходів, з нетерпінням чекаючи, коли відчинять заповітні двері, але передні щось забарилися.

Шукали ручку — мідну дверну ручку — і не знаходили. Десятки рук нишпорили по стінах, хапаючися за карнизи, заважаючи один одному — ручки не було.

Шукали навпомацки. Розплющені очі все одно мало допомогли б — дим, чорний, мов сажа, сліпив очі, викликаючи сльози.

— Швидше!

— Задихаємося!

Хтось не витримав, закашлявся і, ковтнувши диму, протяжно зойкнув. Стало страшно.

Купець, який похмуро стояв біля стіни, нарешті не витримав і, розштовхавши товаришів, що скупчилися на сходах, повільно провів рукою по стіні, намацав планку, знову провів і наштовхнувся на ручку.

З відчинених дверей вдарило яскраве світло, і знесилені шпінгалети, задихаючись, хитаючись, ввалилися в коридор. Еланлюм полічила вихованців. Усі були на місці.

Вона полегшено зітхнула, але одразу зблідла.

— Хлопці! А де вихователь?

Шкідці відповіли їй мертвою мовчанкою.

— Де вихователь? — знов, уже тривожно, перепитала німка.

Тоді Купець,